Борис Пахор - Важка весна

її ногами десь років тридцять п’ять, а не шістдесят. Щоправда, її сиве волосся (а було воно густим і майже жорстким) справляло враження швидше буяння, ніж старості.

Міїними очима він спостерігав за старою, яка не хотіла бути мадам. Стверджувала, що вона лікар, і, як лікар, вона ні чоловік, ні жінка, себто без статі. І саме цей її спротив, щоб їй не казали мадам, свідчив, що вона радше б зарахувала себе до чоловічої статі, і, крім того, що не хотіла бути пані, також не хотіла бути лікаркою, а лише доктором. Своєю рівною поставою і волоссям була схожа на Леїфа, хоча Леїф був вищий і мав сивіше волосся. Коли в смугастому одязі він ішов таборовими сходами в Натцвайлері, то, не зважаючи на стетоскоп, який виблискував у нього на грудях, більше був схожий на норвезького капітана, ніж на лікаря. Завжди статечний і поважний, хоча й належав до депортованих, котрі на спині мали червоною фарбою написані дві великі літери N. N., Nacht und Nebel. Ніч і туман. Що означало: їхнє вмирання буде, мов шлях крізь ніч і туман, який закінчиться в диму комина крематорію.

Лежав у м’якому теплі і казав собі, що всі ті образи потроху перетворяться на символ; відчував, що те минуле має відмерти, але водночас запитував себе: який сенс у майбутньому за такого минулого? Взагалі-то, може, було б єдино правильним, якби дітям робили щеплення від жорстокості, як ото роблять щеплення від віспи і дифтерії. Це треба було б робити швидко, відразу при народженні, ін’єкцією прямо в серце, як це робив тоді Леїф.

Ні, лікарка не мала нічого від Леїфового холодного спокою. Часто грюкала дверима амбулаторії, а потім чувся її різкий голос, а її каблуки твердо і різко стукотіли коридором. Тоді всі її рентгенознімки були складені в картотеці, бо не могла ж вона завжди буркотіти лише над ними; тому запалювала в коридорі цигарку, зупинялася коло дверей якоїсь палати і обурювалася хворим, який пізно лягав спати. Вдавала, ніби зовсім не чула його виправдовувань, і апелювала до знімка його легень у папці; а заодно, звісно, з радістю вислуховувала якусь тепленьку новину, що розбурхувала її цікавість, замість того, щоб її вгамувати. І панну Рібо, старшу сестру, зустріла, коли йшла коридором, і пояснила їй, немов ішлося про службову справу: «А ви чули, панно Рібо, що пан Бішар заручився? Подумати тільки!»

Вона почувалася з ними в своєму середовищі, адже в її корпусі лікувалися колишні військовополонені, і лише офіцери. А з колишніх депортованих лише ті, хто мали інтелектуальні професії. Вона цього не приховувала. А навіть наголошувала, коли був слушний момент. Так, як наголошувала і своє несприйняття «червоних»; про них говорила з такою відразою, як і про туберкульоз, який можна фотографувати на великі шматки целулоїду, але ніхто не може його побороти.

Незважаючи на це, з Налецьким вона дуже добре знаходила спільну мову, хоча він не приховував, що був комуністом; вони були навіть великими приятелями. Поручик Налецький був поляком, який приєднався до французького руху Опору, а чужинцю легше вибачити, ніж своєму. А Налецький був, крім усього іншого, адвокатом і розумним, начитаним, дотепним співрозмовником, так що вона визнавала, що не може змагатися з ним. Крім того, у нього були вишукані манери. Більше того, панна Шатен, її секретарка, попри свою побожність та повні тридцять п’ять років, дуже рада була бачити поручика Налецького. Ця прихильність лікарки до нього була наслідком якихось сімейних зв’язків. Панна Шатен потай сподівалася, що перевиховає поручика; але не у відкритому бою, ні; а терпеливою відданістю; і це було для лікарки джерелом здогадів і порад, застережень і старечих ревнощів. Бо не було певності, що панна Шатен перевиховає поручика Налецького, але кожне хоч трішечки пильне око з легкістю помічало, що у панни Шатен, коли вона покидала кімнату поручика, бувало розпашіле обличчя і трохи скуйовджене волосся.

VII

Коли ж він урешті перестав лежати нерухомо, мов той потопельник, якого вода винесла на гальковий берег, то й сам відвідав поручика. Властиво, зробив візит у відповідь, бо Налецький прийшов до нього перший, коли він ще майже не виходив з кімнати. Щось контрабандистське було в рухах доволі виснаженого, середнього зросту поручика. Високе чоло і виразні жовна; засапане дихання. Як це властиво багатьом полякам, і в нього можна було помітити якийсь внутрішній неспокій, навіть сильний неспокій, хоча йому вдавалося все це гарно приховувати за своєю симпатично-войовничою дотепністю. Хоча причиною його неспокою була не так національна вдача, як роки бурлацького життя; професії, за які брався, коли перед війною втік з Польщі, щоб вижити і закінчити юридичний факультет. Потім партизанство і сухоти, а крім того, його дружина не повернулася з німецького табору, і якщо не повернулася досі, то, мабуть, вже й не повернеться. І розмовляв він уривчасто, приємно-різким і вже за мить надто хриплим голосом, що його жваво і невгамовно модулювали його легені. Сидів на ліжку, з подушкою під спиною, накритий до пояса покривалом. Під стіною біля ліжка стояла дерев’яна етажерка з полицями, заставленими книгами, бо тут він був ще з часів німецької окупації; його таємно привезли і переправили в санаторій. І це був крайній час для нього, бо ліва легеня була тяжко уражена, накачане повітря давило на серце; й існувала небезпека, що з правою легенею скоро станеться те ж саме, що й з лівою.

— Знаю, чому ви прийшли, — сказав він і відклав газету.

— Вибачте, я не можу зорієнтуватися.

Налецький знову взяв у руки газету і неспокійно шелестів нею, немов відчував потребу чиєїсь присутності, посередника між ними.

— Ви читали промову Черчілля? — запитав він і продовжував: — Люди дуже помиляються, якщо думають, що заувага про «червону небезпеку» — лише політичне арлекінство, як утішається New Chronicle. Не варто забувати, що Англія, а потім Америка воювали проти Німеччини, бо були