Борис Пахор - Важка весна

дмухав з піщаного узбережжя, тіла поспішали пірнути в середземноморську водяну гладінь, щоб та порятувала їх від зубів пустелі. Там, у тому залізничному вагоні, йому здалося, що за якусь мить він зариє ступні в пісок, і він шовково вислизатиме з-під зашкарублих пальців його змерзлих ніг. І за мить він побачив кукурудзяне борошно, яке його мати, коли був дитиною, гріла в пательні і висипала в мішечок, щоб прикласти до змерзлого болючого місця. Але ці марева швидко зникли, і він збагнув, що його кінцівки стирчать з-під пальта, немов голі та босі. І намагався знову подумки перенестися у намет в пустелі, намагався розібрати зміст листа Вероніки, спробував переглянути листівки, які троє його товаришів прикріпили до полотна намета над своїми узголів’ями. Але два затверділі цурпалки внизу його скуленого тіла ще більше обважніли, аж здавалося, що вони тягнуть його вниз, немов провалюються крізь дерев’яну підлогу вагона, вислизають до металевих коліс, до сталевої колії. І знову спробував скоцюрбитися, а водночас подумав, що міг би взяти з валізки вовняну білизну і закутати ноги. Але таке рішення здалося йому святотатством, бо ніжні руки так дбайливо склали обрану білизну. Радше він спробує перетерпіти ще гірші напади холоду, ніж богохульно торкнеться освячених речей. Врешті, ця подорож повинна ж колись закінчитися, бо вже незабаром другий ранок, відколи вони вирушили з Трієстської станції. І справді, в ранковій імлі конвой зупинився на пероні, відгалуженні усамітненого краю. Потім вони йшли снігом, і голоси хижих птахів почулися знову, цього разу дратівливіші, аніж ті, на трієстських вулицях. Вони ж, усупереч цьому, відчували втіху від того, що перестали бути паралітиками і знову йшли. Так, вони рухалися, мов каліки з дерев’яними протезами від коліна і нижче, але рухи тіла були нагадуванням про життя; валізки і клунки надавали колоні легкого відтінку паломницької процесії, яка сподівалася знайти прихисток. Лише тут чи там хтось у шеренгах ступав без клунка, з руками в кишенях, і ті самотні нещасливці, схоплені десь далеко від рідні, були справдешньою подобою їх усіх, загублених на неродючій цілині, над якою витали гострі, крижані крики зляканих яструбів.

Він намагався відігнати всі ці марева; але водночас відчував, що він увесь складається з цього, що саме в них він відпочине, в них загубиться.

VI

Потім дні майже не відрізнялися один від одного, бо лежання стало напівсвідомим, напівзапаморочливим триванням.

Офіцери щодня приносили звістки про Трієст, а ейфорія, яка його охопила, відколи від перукаря в Ліллі він дізнався про звільнення міста, потроху згасла. Був це немов кінець якоїсь утопії, особливо з того моменту, коли усвідомив, що доля Трієста залежить від відносин між західним і східним світом. Заголовки статей і карти, якими супроводжувалися репортажі, наголошували, що йдеться про одну з найболючіших точок, яка унеможливлювала встановлення справжнього миру. Бо сталося так, що, незважаючи на крематорійну дійсність, володарі світу так і не доросли до нової, глибшої мудрості і, попри тонни європейського попелу, вибрали шляхи традиційного силового протистояння за сфери впливу. Так спір щодо його міста був для нього найочевиднішим доказом марності всіх його мрій про відродження людського роду. Усвідомлення трагічного кінця Мії тепер зливалося з образом рідного міста лише в одну реальність непоправної втрати. Все було так далеко, ніби залишився лише бляклий відблиск картини краю та людей, до яких йому не дістатися, бо за ними загубився будь-який слід.

Мія...

Вона була в ньому, мов світ, з якого він тільки-но повернувся, світ справжній, хоча й утоплений десь на дні, і з’являвся він чомусь тоді, коли він його не кликав. Дійсність, що потонула, щоб випірнути, коли найменше цього сподівався. Так, як і Мія. Була в ньому, наче відсутність, наче порожнеча, наче прірва, яку даремно намагався перекрити; але водночас була в ньому і таємним джерелом підсвідомої стійкості, інстинктивного очікування. І щоразу, коли його обпікав спогад про її пророкування, що доля буде прихильною до нього, а її не стане, до усвідомлення її кончини завжди додавалося розуміння, що загибелі, мов тій сірчаній кислоті, вдалося роз’їсти його єство, і його нутро тепер — гола свинцева площина, на якій уже не лишилося жодного гумусу.

Іноді, коли здавалося, що людський світ потроху наближається до нього, він відчував, що лише Мія з ним. Особливо в середині червня, коли вдень уже лежав не під ковдрами, а на засланій постелі, до пояса вкритий білим покривалом. Або тоді, коли вкладався на лежаку на терасі, на яку відчинялися двері амбулаторії. Того разу вона до нього тихенько приєдналася і всміхалася, бо стара лікарка, коли була сама, завжди щось уголос бурмотіла і при ходьбі жваво цокала підборами по підлозі, а під час перегляду рентгенівських знімків раптом запитувала своїм дражливим голосом: «Avez-vous des alumettes, monsieur Suban?»[3] Вона могла до нього звернутися, коли він лежав у ліжку в кімнаті, але звідти не було видно скляних колбочок і трубочок для пневмотораксу, ані коробки з освітленого молочного скла, на яку клала рентгенознімки, — як це було, коли лежав на плетеному лежаку на терасі. Краще розлягтися на кушетці, бо туди сягали гілки могутнього каштана майже до залізних поручнів, а ще тому, що тераса була вузькою, лише на півтори кушетки, і над нею нависала верхня тераса, і тому скидалася на тісну кімнату серед зелені. Якби ж не оті двері, переважно відчинені або ж причинені, так що було чути її тріскотливий голос, який щось розтлумачував хворому. Та дратувала вона й тоді, коли мала святковий настрій. Здавалося, ніби вона хотіла втовкмачити хворим воякам, що тепер вона — їхній командир, і водночас ніби тільки й чекала заперечень, щоб нервуватися, але за мить вивідувала все про хворих. Була нервовою і часто задиханою. У молодості ж, мабуть, була дуже вродливою. Її тіло в білому халаті виглядало поставним і міцним, і якщо людина дивилася лише зі спини і не бачила зморщеного обличчя, то дала б їй за поставою та