Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

малхут, бо є в ній червоне і біле, закон і милосердя». Світ створений є малхут, найнижча сефіра, наділена лише прагненням отримувати, як троянда, що приймає світло від неба, та сік — від праху земного. Чорним є корінь троянди, прихований в землі, зеленим — пагін, що тягнеться до неба, червоною — квітка, що розкривається до світла, і незримим — аромат, що його віддає досконала троянда, насичена сяйвом.

Такими є чотири світи, що передують світу одвічному, де душі перебувають у своїй призначеній досконалості, такими є чотири сходинки, що їх слід подолати на шляху до виправлення: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні.

Світ Асія є світом дії, і колір його чорний. Досягти його можуть душі, що сприймають світло нефеш, чиї якості містяться у крові. Світ Єцира є світом творчості, і колір його зелений. Досягти його можуть душі, що отримують світло нефеш та світло руах, чиїм втіленням є подих. Світ Брія є світом здійснення, і колір його червоний. Потрапляють до нього душі, що дістають світло нефеш, руах та світло нешама, поміщене в тінь. Лише вибрані досягають світу Ацилут, чий колір — білий, чиє світло — хая, життя.

* * *

«Її основа — смуток, тамований пульсом спогадів і м'якою глибиною очікування, на іншому березі якого — надія та притишене світло… Ернест Ансермет назвав цю мелодію повноводною рікою, що торує шлях в Йорданській долині, адже перший концерт Південного Синкопованого Оркестру був майже цілковито побудований на біблійних сюжетах та мелодіях госпелів часів зародження регтайму…»

Ян скептично гмукнув і мерзлякувато потягнувся за чашкою гарячого питва. Білясте світло монітора шпарувало його лице примарним полиском, висвічуючи зведені у творчому азарті брови. Джаз і Старий Заповіт — дивовижний союз! Наївна спроба зробити стару релігію трохи людянішою… Отже, музика Сіднея Беккета… Який же це був рік?

Насупившись, Ян стис пальцями перенісся. Ні, дата не бажала даватися.

— Міло! — покликав він.

Вона допитливо зазирнула до кімнати, дитинно-гарненька в короткій домашній суконці.

— Чого бажає падишах? — весело поцікавилась вона, обтрушуючи борошно з долонь. На кухні порскало й шипіло, наче в алхімічній реторті.

— Е-ее, сонце, чи не принесеш мені книжку з етажерки? Зелена така, груба, «історія джазу» зветься.

Мілине личко зникло, натомість у вітальні почулися її кроки і тихе бурмотіння.

— То що? — гукнув Ян.

— Тут нема такої! — розгублено повідомила дівчина.

— Та як же це? — здивувався Ян, підводячись, — я ж лише вчора її там бачив!

Крекчучи, радіоведучий вирушив до вітальні. Невже ж того грубого фоліанта миші сточили? Якісь страшні мутанти-джазожери?

Миші, проте, тут були ні до чого. Книжка стояла, де її лишили.

— Сліпко! Ось же вона! — примружився Ян. — Хіба ти не бачила?

— Е-ее, ні… — засмутилась Міла, — вибач.

— Та дурне! — милостиво промовив Ян. В повітрі тим часом потягнуло чадом. — А що там у тебе горить? Олександрійська бібліотека?

— Млинці! — заголосила дівчина, кваплячись запобігти нещастю.

Поблажливо усміхнувшись, Ян зиркнув на етажерку. Як же можна було не помітити? Стояла ж на видноті… Аж тут Янів погляд впав на відбиток долонь, що його Міла лишила на поличці, перебираючи книжки. Жменькою криги за комір — згадка про інші відбитки пальців, оприявнені за інших, значно сумніших обставин. Цікаво, як довго та справа буде ходити за ним назирцем?

Делікатно і майже ґречно теленькнув вхідний дзвоник. Ну, певна річ, так дзвонив лише Рафчик.

Насправді його звали Рафаель Немчик, але кликати того гостя Рафаелем, могла, певне, лише його сентиментальна мамуня. То був літній уже чоловік зі шляхетною сивиною та глузливим поглядом з-під пишних чорних брів. А ще він був власником Янового помешкання. Рафчикові, насправді, належав весь поверх і навіть горище.

— Добривечір-добривечір! — сонячно заусміхався він, просочуючись до передпокою. — Як ся маєте? Непогано, сподіваюся? Нема на що скаржитись, еге ж? Рахуночки приготували?

— За телефончик і за світлечко? — іронічно уточнив Ян, порпаючись у шухляді.

Нарешті рахунки дали себе намацати, і орендар передав належні папери власникові. Той переглянув їх прискіпливо і вже збирався було йти, як тут Янові згадалася одна визначна обставина.

— Слухайте, Рафчику! Ви ж єврей?

— А що сталося? — миттєво зреагував