Олег Євгенович Авраменко - Заборонені чари

Щойно останній корабель друїдів було знищено, княгиня Ілона повернулася до своїх підданих і підвела руку в прощальному жесті. Блакитний ореол відокремився від неї і, зберігаючи обриси її постаті, полинув у небо, а вона, як підкошена, впала на землю. Тієї ж миті невидима стіна довкола княгині щезла, люди підбігли до неї, щоб надати їй допомогу, та вже запізно — вона була мертва. А на її вустах навіки застигла сумна усмішка…

Завдяки тому, що свідками цієї надзвичайної події були здебільшого дорослі чоловіки, не схильні до істеричного фантазування, розповіді різних очевидців у головному збігалися і навіть у деталях не дуже суперечили, а радше доповнювали одна одну. Вже згодом, при переказах, з’явилися вигадані подробиці, на зразок появи лику Спасителя та співу янгольського хору, але загальної картини вони не спотворювали, хіба трохи прикрашали її.

Ніхто в Мишковичі не сумнівався, що сила, яка дозволила княгині зупинити вторгнення друїдів, походила з Небес. Правда, попервах декого насторожувала її смерть, проте митрополит Мишковицький швидко знайшов пояснення: мовляв, Отець Небесний, надавши їй таку небачену могутність, не міг залишити її на грішній землі, а тому прикликав до себе. Згодом це стало офіційною позицією всієї Церкви.

В усьому світі лише кілька тисяч людей знали, що сталося насправді. Всі ці люди називали себе Конорами, бо успадкували свій чаклунський дар від спільного предка — чоловіка на ім’я Конор. Та навіть Конори були безмежно вражені вчинком княгині, коли з’ясувалося, що вона вдалась до допомоги Вищих Сил — тих самих, які миттєво вбивали будь-кого, хто наважувався прикликати їх. Якщо кожен із захисників міста, готуючись до бою, ще тішив себе слабкою надією, що саме йому пощастить уціліти, то у Стенової матері такої надії не було. Вона точно знала, що помре, і свідомо пішла на смерть. Фактично, Вищі Сили вбили її першої ж миті, як вона торкнулася до них, а весь той час, що знадобився для знищення ворожого флоту, життя в ній трималося лише завдяки відчайдушним зусиллям одинадцяти родичів-Конорів, які на відстані допомагали їй на кілька хвилин приборкати дику, первісну, смертоносну стихію…

Горюючи за матір’ю, Стен водночас дуже пишався нею. Адже вона вчинила саме так, як і належало справжньому правителеві — віддала своє життя задля порятунку своїх підданих, задля захисту своєї землі. Часом Стен замислювався над тим, як би він повівся на материному місці, і щоразу, намагаючись бути чесним перед собою, доходив невтішного висновку, що йому забракло б мужності на таку самопожертву. Певна річ, він би не втік від ворога, а разом з іншими бився б до останнього і, можливо, загинув би — хоча, найімовірніше, зміг би врятуватися. Тож Стен був щирим з Іштваном, коли казав, що не зміг би повторити подвиг матері. Для цього він вважав себе занадто еґоїстичним…

Залишивши перед каплицею свій почет — зброєносця та двох дружинників, Стен увійшов до середини. У невеличкій передній кімнаті він отримав з рук мовчазного ченця-служника свічку, вніс, як годилося, пожертву і ще на кілька секунд затримався, очікуючи благословення. Збагнувши, чого від нього хочуть, чернець незграбно осінив Стена знаменням Істинної Віри і ледве чутно промимрив: „Хай буде з тобою Отець Небесний і син його Спаситель. Амінь.“ Як і решта священнослужителів нижчого ранґу, він почувався ніяково, благословляючи сина святої. Стен подякував йому і пройшов до молельні.

Зачинивши за собою двері, він трохи постояв, звикаючи до тьмяного освітлення, а заразом переконався, що в каплиці перебувають лише двоє відвідувачів. Стен збирався прийти сюди ще вдень, але вирішив зачекати до вечора, щоб застати тут менше людей. Він хотів побути з матір’ю наодинці і сподівався, що присутні зрозуміють його бажання. А ті, хто прийде після нього, будуть попереджені почтом і зачекають зовні.

Стен занурив пальці в чашу зі святою водою, торкнувся ними лоба й рушив вузьким проходом між двома рядами дерев’яних лавок до вівтаря. Відвідувачі — чоловік та жінка, вочевидь, подружжя, — впізнавши його, шанобливо схилили голови, коли він проходив повз них. А коли Стен, опустившись навколішки перед вівтарем, встановлював запалену свічку перед материним образом, за його спиною почулося скрипіння дверей. Навіть не озираючись, він знав, що це вийшли попередні відвідувачі, а не ввійшли нові. У каплиці він залишився сам.

Стен підвівся з колін, відступив від вівтаря й сів на лаву в першому ряду, не зводячи погляду з ікони, на якій було зображено молоду русяву жінку з лагідною усмішкою на вродливому обличчі. Саме такою Стен запам’ятав свою матір, коли бачив її востаннє, перед своїм від’їздом на північ Галосагу. І саме такою, за його наполяганням, художник зобразив її на іконі, дарма що церковні діячі воліли бачити Святу Ілону суворою та величною.

„Матінко,“ — думав Стен. — „Сьогодні я маю прийняти рішення. Дуже важливе рішення, що вплине не лише на мою та сестрину долі, а й на майбутнє тисяч, мільйонів людей і цілих народів. Ти знаєш: я ніколи не уникав відповідальності, але такий величезний тягар лякає мене. Це неправильно, ненормально, коли так багато залежить від однієї-єдиної людини. А проте так склалися обставини, і я мушу зробити вибір. Я не маю права на помилку, але не знаю, де правда, і не знаю, як її шукати. Я стою на роздоріжжі — хто вкаже мені правильний шлях? Моє серце? Воно мовчить і лише болісно щемить. Мій розум? Він у сум’ятті. Родичі-Конори? Їхні думки розділилися, кожен упевнений у власній правоті й не поділяє моїх сумнівів, адже над ними не тяжіє відповідальність за мій вибір. Тож вирішувати мені — і мені ж платити за свій вибір. Як би ти вчинила на моєму місці, мамо? Як учинив би батько? Як учинити мені?..“

Красива русява жінка ласкаво всміхалася йому й ніби говорила: „Вирішувати тобі, синку. Я свою земну місію виконала, тепер твоя черга.“

Позаду двічі заскрипіли двері — відчиняючись і зачиняючись. Занурений у свої думки, Стен не одразу відреаґував на це непрошене вторгнення, а потім уже не встиг обуритися. Він почув тихий шурхіт шовкових спідниць, звук легких кроків, ніздрі йому приємно залоскотав знайомий ледь відчутний запах, який не можна було сплутати ні з чим іншим — ні в кого, крім Маріки, не було таких