Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Рік «великого перелому» 1929 став справді переломним у житті української нації — початком великої катастрофи, що вивершилася репресіями й терором. Офіційна ж пропаганда в радянський час прагнула ці чорні сторінки нашої історії подати в мажорній тональності: «Щодо важливості і складності завдань, новизни і глибини соціально-економічних процесів, темпів і масштабів соціалістичного будівництва, це був один з найважчих періодів у діяльності партії. Щодо сміливості задумів і творчого розв'язання практичних питань соціалістичного будівництва, гігантського розмаху політичної і організаційної діяльності партії, багатства форм і методів її роботи, високої активності й нечуваної самовідданості трудящих мас у будівництві соціалізму це був справді героїчний період в історії партії і радянського народу»[61].

Обігруючи ідеологічну фразеологію, Григорій Костюк доволі влучно означив цей час як «період героїчних терпінь»: «період поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для нового старту на конвенціональних шляхах [...]. Безвихіддя і трагічний фінал»[62]. Означення однаковою мірою стосується як Миколи Хвильового, так і Сергія Пилипенка, зрештою — більшості провідних письменників цієї доби, та і всієї української нації.

Проголошений курс на форсовану індустріалізацію промисловості й колективізацію сільського господарства передбачав подвійну мету: промислове піднесення та знищення соціальної бази для ворожих пролетарській ідеології проявів (зокрема дрібних і середніх власників). А щоби попередити формування ймовірної і політичної, і національно-сепаратистської опозиції (яка могла зіпертися саме на цих власників, адже лишень за 1928 р. було зафіксовано близько 150 селянських повстань), Державне політуправління розгорнуло активну роботу з обліку й виявлення всіх, хто належав до інших партій (наприклад, соціалістів-революціонерів), комуністичних фракцій (троцькістів), брав участь у громадянській війні на боці інших військових формувань тощо, а також тих, хто припустився ухилів від генеральної лінії партії, з подальшою їх ізоляцією та знищенням.

Особливу ж увагу було звернено саме на нашу республіку, з огляду на її геополітичне й економічне значення. «На погляд Сталіна, Україна містила в собі цілу низку небезпек для його монолітної влади: а) країна поділена на дві частини, розчленована поміж двома державами, таким чином мала місце постійна загроза іноземного втручання; б) мова і культура поставали непереборним бастіоном; в) український націоналізм був сильним, навіть серед членів Комуністичної партії; г) селянство, як ядро нації, було багатим, а сільське господарство продуктивним; ґ) також очевидною була різниця між російським пролетаріатом та українським селянством»[63]. І, як слушно зауважує Леонід Максименков, саме ці питання й відчитуються сьогодні в дослівній (не редагованій) стенограмі зустрічі Й. Сталіна з делегацією українських письменників, що відбулася в рамках «Тижня української літератури» в Москві 12 лютого 1929 р. Утім, відзначає дослідник, «ще навряд чи хто на цій аудієнції здатен був встановити зв'язок поміж його квазідекартівськими відступами та майбутнім геноцидом»[64].

Режиму Сталіна було вкрай необхідно соціально уніфікувати та денаціоналізувати населення України. Літературі ж відводилася роль ідеологічного забезпечення цих процесів — формування єдиного культурного простору: інтернаціонального, соціалістичного за змістом і національного за формою, — і на цьому Сталін наголошував у бесіді з письменниками[65].

Водночас диктатор мав можливість переконатися в підкреслено проукраїнських позиціях своїх співрозмовників, котрі до того ж представляли майже весь спектр українського літпроцесу — про що красномовно свідчать зокрема імена Миколи Хвильового, Івана Микитенка, Івана Кулика, Андрія Хвилі та, звичайно ж, Сергія Пилипенка. Літератори порушували питання про включення до складу України її етнографічних територій Курщини, Вороніжчини, Кубані[66], відстоювали єдність у мові Наддніпрянщини та Галичини[67], говорили про неприпустимість зверхнього ставлення до українців та української культури у відповідь на відзначення Сталіним п'єси М. Булгакова «Дні Турбіних»[68] тощо.

Цього було більш ніж достатньо, щоби зробити висновок: українські письменники — «національно агресивні» й «необхідність їх погамування — очевидна»[69]. Питання стояло лишень за тим — коли.

Наразі ж письменники ще отримували шанс ліквідувати помилки та намітити шляхи «до нової творчої праці» доби «реконструкції народного господарства»[70], врешті намагалися знайти саме своє місце «для нового старту на конвенціональних шляхах» (за означенням Г. Костюка[71]).

«Реконструктивна