Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

«навіть не оповідання, а обрямовані потенціальні теми, нерозроблені сюжети (сказати б, за теорією музичної форми, прелюди, тільки не музичні, а літературні)»[50], з іншого ж — надто, якщо пам'ятати, що це перший друкований прозовий твір автора[51], — ще раз підкреслюють настанову автора писати для людей і про людей, адже «багато було тих тисяч, багато одиниць, що відбивали життя тих тисяч»[52].

«Цю книжку може читати кожний — селянин, робітник, студент і „іскушонний“ читач, радянський інтелігент, — зауважував О. Ладен ще про перше видання. — Мало хто з авторів нашої сучасної літератури може цим похвалитися, бо в нас подаються або глибокі психологічні нюансовки для інтелігента і їх не зварить у своїм казанку широкий низовий читач, або примітивки для селян, і їх не читатиме інтелігент — вони нудні. В цій книжці широкий читач знайде простих, здорових людей, цікаву фабулу і збудований на несподіванках цікавий сюжет»[53].

Пилипенко прагне у власній творчості подати приклади актуальної і читабельної літератури, слідуючи при тому задекларованим у платформі «Плуга» критеріям художнього твору. У кожному його оповіданні — і «єдиний суцільний образ», і його «динамічне розгортання», і відповідні ідеологічні акценти й «соціальний зміст». До того ж, автор напрочуд уважний до деталі та психологічної мотивації вчинків персонажів, що змушує звертати увагу на найменші дрібниці, адже саме вони є ключем до головної інтриги (наприклад, «Товариська послуга», «Примара»). Поза тим, письменник тримає читача в постійній напрузі, а чергова сюжетна колізія призводить часто до несподіваної розв'язки («Броневик», «Сором»).

Розглядаючи формальний бік Пилипенкових творів, Г. Майфет воліє їх кваліфікувати як новели: «Вже з прелімінарного переказу, у зв'язку з оцінкою стилю, ясна їх сюжетність [...], що й зобов'язує до дбайливої мотивації, чіткої композиції, нарешті клімаксу, наявного з того ж переказу: пригода, помилка, непорозуміння — у випадку гумору, вчинок, убивство, кара — у випадку іншого стилістичного зафарблення, — така його форма»[54].

О. Ладен указує і на взірець, на який свідомо або несвідомо орієнтувався автор: «С. Пилипенко — це український Генрі, і, мабуть, єдиний. Іншим претендентам треба в цьому імені відмовити. Я не кажу, що Пилипенко йде від Генрі, звичайно, художній досвід світової літератури і зокрема Генрі, використовуємо й ми, але в Пилипенка в міру і деякі його новели побудовані по-свойому, по-новому»[55].

На думку критика, письменник навіть має переваги над американським класиком. По-перше, Пилипенко ніколи не використовує улюблений О. Генрі композиційний прийом «якраз», адже всі його сюжетні колізії логічні й відповідають принципам «художньої правди»[56]. «Друге, чим різниться С. Пилипенко від Генрі: у Пилипенка нема тієї нігілістичної безідейности, що проглядає зі всіх творів американського новеліста. С. Пилипенко переслідує не лише доброго сюжета, але й здорову філософію часу»[57]. Притому, наголошує О. Ладен, філософствування в цій прозі немає: «Погляди Пилипенкові — в самій фабулі, у пригоді. Самі постаті людей, їхні вчинки говорять самі за себе»[58].

І тим самим ще раз підкреслюється, що об'єктом у його творчій лабораторії є зазначені в заголовку — «Тисячі в одиницях». Не випадково Г. Майфет резюмував: «Специфікаційне втілення ідеології у стилістичному розгалуженні (а не в оголено-агітаційному пляні), помірковано-вмотивоване запровадження засобів зовнішньої форми дають у сумі добрий „літературний факт“, забезпечуючи збірці читача (про що недаремно свідчить друге її видання) і водночас доводячи міцний творчий поступ її автора»[59].

Дещо осібно і в цій книзі, і взагалі в прозовому доробку Пилипенка стоїть цикл творів, який умовно можна означити підзаголовком першого з них — «З військового щоденника 1916-17 рр.» (до речі, саме ними було доповнене друге видання збірки «Тисячі в одиницях»). Оповідання «У поході», «Острів Драйкройцен», «Огнева паніка», «Льодолом» засвідчують появу цілком нової якості в письмі Сергія Пилипенка.

Як зауважував І. Сенченко, «це оповідання про те, що він найкраще знав — про події воєнних літ. Пензель письменника барвистий, вражає абсолютне знання матеріалу і, водночас, уміння письменника малювати широкі картини. Дивно, зміст повістей С. Пилипенка часом глибоко трагічний, а все полотно заповнене світлом, повітрям, тим, що незримо випромінювала велика душа письменника»[60].

Власне, й ця «жанрова» обмовка тут не випадкова, адже ми маємо справу з наближенням-дозріванням автора до більшого прозового формату — повісті, що так і не була написана. Принаймні наразі немає навіть свідчень про