Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

також і з огляду на його журналістську діяльність, «бо відразу, як Блакитний, зрозумів, що цей жанр є найбільш придатним для щоденної газетної роботи»[44].

Уже перші спроби Пилипенка високо поцінував Олександр Олесь, виступивши тим самим у ролі «хрещеного батька» письменника, коли надрукував його байку «Воли» в газеті «Відродження»[45]. Тож відтоді — від 1918 р. — автор у літературному процесі позиціонувався насамперед як байкар.

«Байки С. Пилипенка, — писав Майк Йогансен у рецензії на його першу збірку „Байківниця. Чверть копи байок“, що вийшла друком 1922 р., — ставлять собі завдання цікаве з двох боків. Це є, по-перше, спроба оперувати з цілком новим сюжетом байки (сюжети „Байківниці“ не мають нічого спільного з традиційними Езоповими байками); по-друге, це є перша в українській мові спроба зорганізувати байкою пролетарську свідомість.

Щодо першого, автор досяг свого завдання цілком [...]. Щодо другого, то властива байці взагалі широта можливих для читача концепцій даної байки спонукує автора давати наприкінці багатьох байок виразні висновки (мораль), подекуди занадто виразні, тобто виховавчий замір автора проглядає настирливіше, ніж, може, треба. Втім, і щодо цього авторові вдалося дати кілька байок, що зовсім не потрібують моралі, бо сам сюжет наштовхує читача на певні висновки. Такі байки могли б стати за найкращу оздобу будь-якої читанки для радянської школи — приміром „Пуга“, „Пожежа“ й инші»[46].

Власне, С. Пилипенко був цілком свідомий неоднозначного сприйняття жанру байки у XX ст. Не випадково ж книга його байок 1927 р. відкривалася риторичним зверненням «Стара байківниця»:

Побачиш байківницю, Ти не кажи — дурниця, Бо пригадай, мій любий, Як кажуть старі люди: — «Співай пісень!» — «Не вмію!» — «Кажи байки!» — «Не смію!» Чого ж то воно так Прикинувся той ляк?[47]

Саме її традиційна прозора алегоричність здатна вплинути на формування світогляду якнайширших кіл малописьменного й неписьменного українського люду, а це було одним із головних завдань, що стояли перед автором. І під цим оглядом цінність байки значно вища за чергову передовицю чи розгорнену й докладну статтю.

Слід наголосити, що у своїй творчості байкаря Пилипенко не лише виходив з тематичної актуальності, а й прагнув подати цілком нові сюжетні колізії на впізнаваному побутовому матеріалі. Тож, навіть попри їх підкреслений дидактизм та прив'язку до певного суспільно-політичного моменту життя країни, новаторський підхід і часто несподіваний ракурс погляду роблять Пилипенкові байки привабливими до читання (приміром, «Гусак і Ластівка», «Мандат» тощо).

Утім, видасться, що в художньому доробку письменника найбільшу вагу все ж таки мають його прозові твори. Із цього приводу доволі цікавими виглядають роздуми Івана Сенченка про творчий набуток Сергія Пилипенка: «Інколи він писав оповідання. І це робив скромно, не виходив з ними на многолюдні трибуни, писав десь там, на квартирі в себе, написане тихо здавав у видавництво, і виходило воно в світ, як здається мені, теж тихо, без галасу... То, може, С. Пилипенко справді абиякий прозаїк і, головним чином, байкар? Ні! Тут трапилося так, як це частенько буває. Головне виявилось другорядним. Два чи три роки тому, коли вийшла в світ тоненька книжка творів Пилипенка, я взявся наново прочитати її і з подивом відкрив для себе таку річ. У літературі двадцятих років поруч з кращими прозаїками того часу Дніпровським, Косинкою, Слісаренком, Досвітнім, Куликом (маю на увазі його „Записки чорного консула“) слід поставити прозу Сергія Володимировича Пилипенка»[48].

Як прозаїк Пилипенко дебютує 1922 р. Його оповідання з'являються спершу в періодиці, а 1925 р. і окремою збіркою «Скалки життя». Попри загалом невеликий корпус текстів, на рахунку письменника — півтора десятка книг прози. Головним чином це пояснюється кількістю перевидань та особливістю формування змісту, коли в загальній композиції віднаходили своє місце раніше друковані твори. Тож найбільш повною збіркою оповідань Сергія Пилипенка слід вважати друге, доповнене видання книги «Тисячі в одиницях», що вийшла друком 1929 р. (саме воно склало основу розділу «Оповідання» пропонованих вибраних творів письменника).

Це видання представило весь спектр прози Пилипенка, як писав у своїй рецензії Григорій Майфет: «від невеличкої гуморески до звичайного оповідання»[49]. А прикінцеві імпресіоністичні замальовки, які й дали назву збірці, з одного боку, ніби окреслювали теми наступних творів (не випадково ж критик говорить про те, що це