Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Однак у тогочасній полеміці позиція плужан — насамперед в особі Пилипенка — була доволі виваженою: «Ми не повинні орієнтуватися ні на „Европу“, ні на „просвіту“. Всю проблему поставлено неправильно, бо нема в запитанні найменування основного двигуна радянської культури, основного будівника соціялізму — пролетаріяту з революційним селянством, що йде разом із ним. Ми мусимо орієнтуватись насамперед на творчість робітників і селян, їй допомагати в першу чергу розвиватися й засвоювати собі гегемонію на культурно-мистецькому фронті, як і на всіх інших»[35].

В основу художньо-естетичних засад цієї творчості мав лягти попередній літературний досвід, однак притому, зазначалося в платформі організації, «завданням „Плугу“ є не культивування форм, що існували дотепер у буржуазній літературі, або перенесених звідти в сучасну післяжовтневу, але виявлення нових принципів і типів форми шляхом практичного оволодіння старими літературними формами й перегартуванням їх у новому клясовому змісті»[36].

І коли ваплітяни обмежувались лише декларацією — «В основу своєї мистецької праці ВАПЛІТЕ кладе марксівський світогляд і програмові постулати Комуністичної Партії, даючи широке право своїм членам користатись всіма художньо-літературними формами, як уже вживаними в світовій літературі, так і цілком новими»[37], — то платформа «Плуга» містила ще й чіткі приписи щодо вимог до художнього твору:

«„Плуг“ прагне в своїй продукції проводити єдиний суцільний образ, що розгортається динамічно протягом усього твору в залежності від його соціального змісту й потреби для здійснення основних завдань творчости. Одночасно „Плуг“ має уникати роздрібних образів строкатої мозаїчної орнаментовки, що розгублює увагу й стає самоціллю в творах, званих імажиністичними.

Так само ритм твору має бути цільний, з динамічним розвитком, на протязі всього твору в залежності від розвитку його змісту й перипетій сюжету, втілених у єдиному творчому образі. Тим самим „Плуг“ одкидає виділення слова ритму в самоціль, як то роблять іноді футуристи, що дає наслідком продукування суто словесних, беззмістовних вправ.

Зрештою, не можна надавати надмірного значіння звуковим елементам у творі, як то роблять символісти, мелодисти і т. ін., викохані головним чином містицизмом, і треба прагнути до органічного сполучення цих звукових моментів з творчими образами й ритмами, зв'язуючи все в темпі, відповідному розвитку художньої дії — змісту»[38].

Таким чином окреслюються вимоги до творів, що мають донести до якомога ширшого кола читачів провідні ідеї. Відтак вони повинні відповідати критеріям читабельності. І це є дуже важливим, з огляду на ті завдання, що стояли перед українською культурою та її творцями в загальному поступі України — формування монолітної одномовної повноцінної нації.

Сергій Пилипенко наголошував: «...перед нами стоїть велетенське завдання українізації пролетаріята на Вкраїні. Так, так, не бійтесь: українізація пролетаріята, що до неї ми вже приступили й щодалі будемо сильніше натискати, поки якому ще сполучення слів страшне вже не буде й усі збагнуть, що це потрібне й неминуче»[39], а звідси й особливі вимоги до книги та її читабельності.

«Чорного хліба заготовити нам треба, — писав він, — щоб робітництву постачити в цю переходову добу і не мудрувати особливо над тою „читабельностю“, не боятися, що від тих творів Грінченком смердітиме (з формального, певна річ, боку, а не щодо змісту ідеології), не боятися тому, що низова маса робітництва ще недалеко культурно від Грінченковського часу одійшла й у бісквітах смаку не тямить»[40].

А щоби при тому задовольнити культурні потреби «кваліфікованих читачів», то тут справа за якісними українськими перекладами творів високого мистецтва. Але, на думку Пилипенка, це питання другої черги, «на задньому плані, бо насамперед треба мати на оці робітників і селян і нагодувати їх звичайним чорним хлібом. Це завдання до певної міри взяв на себе „Плуг“...»[41].

Ще не піднята цілина лежала перед членами цієї літературної організації з Пилипенком на чолі, як і перед письменниками інших угруповань. Україна потребувала масової читабельної української книги — і без задоволення цієї потреби годі було уявити подальший повноцінний розвиток красного письменства. Це чудово усвідомлювали і плужани, і їхні опоненти з ВАПЛІТЕ (приміром, активно в цьому напрямку працювали Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Юрій Смолич), і навіть екстравагантні представники «Нової Генерації» (з їхнім пошуком «нової мови», композиційними експериментами й обстоюванням «літератури факту» та інших виявів «функціональної літератури»).

У власній художній творчості Сергій Пилипенко прагнув максимально відповідати задекларованим вимогам — прозорості й приступності тексту для якнайширшого кола читачів. Тож не дивно, що його улюбленим жанром стає байка, чию «стародавню невмирущу форму» він намагався «пристосувати» «до наших обставин» і «сповнити її новим змістом»[42]. Але й формальний бік не був для автора байдужим — у передмові до видання перекладених ним байок Івана Батрака Пилипенко зауважував: «Чому байка не може прибрати пісенних форм? Чому не може укластися в точні строфи? Чому не записати її верлібром? Адже суть байки від того не зміниться»[43]. Зрештою, як слушно зазначав Іван Сенченко, байка приваблювала Пилипенка