Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

доба, рішучий наступ пролетаріяту на рештки буржуазних елементів, ліквідація глитайні як кляси на базі суцільної колективізації, потужне зростання сільського пролетаріяту оживлюють „Плуг“, змушують його на початку 1930 року ще раз перевірити свій склад, ще раз позбавитися 25 відсотків його — тих, хто не відповідав своїм настановленням, вимогам нової доби, хто відстав і розгубився»,— констатував Пилипенко 1931 р.[72]. А насамкінець, відповідно до партійних настанов, підсумовував: «Дальша уперта праця над опануванням діялектичного матеріялізму, єдиної методи, що її мусить запроваджувати в своїй творчості пролетарсько-колгоспний письменник, не відрізняючись у змаганні до цього від письменника пролетарського, дальше й глибше втягнений в безпосередню участь в соціалістичній перебудові — ось запорука успішного розвитку пролетарсько-колгоспної літератури шляхом наміченим від компартії — аж до докончого стирання меж між містом і селом, аж до злиття в єдину пролетарську сім'ю, як остаточну, ще, звичайно, неблизьку, мету всього руху»[73].

Ідеологічна риторика використовується в ролі захисної машкари, що дозволяла певним чином відвести удари ортодоксальної критики від членів «Плуга», а то й спробувати поставити її на місце (як-от у випадку зі Спиридоном Добровольським[74]), оскільки сам Пилипенко ставився до партійних настанов із певною долею скепсису та іронії, принаймні про це свідчать його твори цього періоду (приміром, «Висмоктав» та «„Безпрізвищний“»).

І це, ймовірно, стає однією з причин його поступового відходу від організаційних справ. За 1931 рік у журналі «Плуг» з'явилася лишень одна стаття за підписом відповідального редактора — «Що сталося з „Плугом“», 1932 р. на сторінках часопису вже друкуються звинувачення на адресу Пилипенка та його ближчого оточення в «правому опортунізмі»[75]. А незабаром, 4 травня 1932 р., ухвалою поширеного Секретаріату Всеукраїнської спілки пролетарсько-колгоспних письменників «Плуг» організацію було ліквідовано, з огляду на постанову ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій».

Так завершувався харківський період у житті й творчості Сергія Пилипенка. Однак, попри все, він прагнув повноцінно працювати в кожній можливій ділянці суспільного життя України. У цей час виходять друком книги, головним чином — збірки оповідань та байок (включно з перекладами й переспівами): «Любовні пригоди. П'ять оповідань» (1929), «Під Черніговом. Три оповідання» (1929), «Батракові байки» (1930), «Дума про джуру» (1930; до цього жанру письменник звернувся вперше), «Кара. П'ять оповідань» (1930), «Коли батько плакав» (1930), «Діткам маленьким про Тараса Шевченка» (1930), «Острів Драйкройцен (3 військового щоденника 1916—1917)» (1930), «Висмоктав» (1931), «Під Черніговом. Чотири оповідання» (1929 та 1931), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933). Триває редакторська праця в Державному видавничому об'єднанні України. А особливе місце посідає робота в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, який він на тоді офіційно очолив — фактично ж обов'язки директора Пилипенко виконував від часу заснування закладу 1926 р.

Про цю його діяльність у своїх спогадах Г. Костюк пише так: «Пилипенко не був дипломованим ученим, але, як директор наукової установи, зробив усе, що можна було в тих умовах. Він сам фактично підбирав кадри аспірантів, уважно приглядався до кожного обдарованого студента ІНО, до кожного, хто мав нахил до наукової праці. Його заходами та за підтримкою такого ентузіяста й енциклопедично-освіченого книгознавця, як проф. Павло Тиховський, Пилипенку вдалося створити значущу наукову бібліотеку й згромадити цінний архів. За його редакцією інститут видав статечні неперіодичні збірники „Архів“, де опубліковано багато й на сьогодні вартісних матеріялів і документів. Завдяки його старанню й ініціативі при інституті створено мистецьку галерію, де зосереджено цінні твори образотворчого мистецтва»[76]. Саме Інститут ім. Т. Шевченка став останнім місцем роботи Сергія Пилипенка.

Невдовзі його скерована на розвій національної культури й науки подвижницька праця була «належно поцінована» — як один із пунктів обвинувального висновку[77], що дало підстави для сталінських опричників винести письменникові вирок — «розстріляти»[78].

21 липня 1933 р. Сергія Пилипенка виключають із партії «за перекручення національної політики партії, ідеологічну нестійкість та примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів, як не більшовика»[79], звільняють з роботи[80], а за кілька місяців — 29 листопада 1933 р. — заарештовують