Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

class="book">З-за куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.

— Я збожеволіла, — сказала я приречено. — Як прикро.

— Не надійся, — привітно повідомив чоловік. — Ти хто?

Замість мене відповіла блондинка:

— Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.

У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:

— Інструктор?!

— Розбір польотів потім, — довірливо сказав чоловік. — Спершу треба роботу зробити.

Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі — балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.

— Доставка готова...

Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.

— Вантажимо, — блондинка знову підхопила дівку за ногу, але та вже втратила подібність до манекена — вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по траві. — Вона очуняла, Гришо, допоможи!

Чоловіка не довелося просити двічі. Разом вони підхопили дівку і, ступивши одне за одним у діру, зникли й затягли її з собою. Ще за мить цегла повернулася на місце — тільки слабка тінь графіті проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стіна. Міцна — хоч головою бийся.

* * *

Хвилин десять я сиділа на лаві коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоці й трепеті до ранку.

Але — нічого подібного. Я змерзла, віддихалася... і згадала про Павлика. Чи він там хоч живий?!

Бігом повернулася в кімнату Соколова. Кружляв нічний метелик над залишками пластикового застілля, досі так само хропів на ліжку невідомий гість, зате танцюрист у червоній футболці втік, залишивши на підвіконні свої навушники. Павлик сидів, привалившись спиною до стіни, але був притомний — оглядався навколо, немовби намагався зрозуміти, де він.

Я стисла в долоні амулет. Вигляд у Павлика досі був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорні «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.

— Привіт... Що це тут?

— Це в Соколова був день народження, — зітхнула я.

У Павликових очах з’явився жах:

— А я тут... як? Навіщо?

Я мовчки допомогла йому встати.

Усю дорогу по коридору він белькотів засмучено й жалібно: ішов до Насті... подзвонив і... він ішов, і раптом...

— Ішов туди, а втрапив сюди, — крізь зуби процідила я.

— Вона образилася, так? — Павлик дивився на мене з надією. Чекав, напевно, що я скажу — дурниці, діло житейське, дівчина пробачить...

Я зазирнула в нашу кімнату. Настя спала. Я повагалась... Ні. Чекати до ранку не треба.

— Насте... Чуєш?

Вона розплющила каламутні очі:

— Котра година?

— Не має значення. Тут до тебе... тут Павлик хоче щось сказати.

— А це хто? — спитала вона й кліпнула.

— Перестань, — я подивилася докірливо. — З ним сталася біда, випадково отруївся паленою горілкою. Ні на якому дні народження він не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалі не вмер...

Настя позіхнула й глянула на годинник:

— Свиня ти. Четверта ранку, а ти мені розповідаєш якісь байки про алкоголіків.

Павлик просунув голову у відчинені двері.

— Насте! — простогнав так жалісно, що розридалась би навіть Снігова королева. — Зі мною щось сталось, я йшов до тебе, я...

— Дайте поспати, — сухо сказала моя сусідка. — Зачини двері, май совість.

І натягла на голову ковдру.

Розділ третій
Портал

  зустріла світанок на набережній. У цей час тут не було ні туристів, ні торгівців, лише кілька двірників у жовтогарячих жилетах, та й ті незабаром пішли.

Я стояла й дивилася на Москву.

Переді мною лежало величезне місто... чи світ. Щоразу, коли я стискала в долоні свій амулет, цей світ перероджувався перед моїми очима, і була потрібна вся моя мужність, щоб дивитися й бачити заново.

Небо здавалося світлішим і вищим. Земля мерехтіла опаловим м’яким світінням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовті дикі очі — та й пропали, і я так і не зрозуміла: привиділось мені чи ні.