Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Кружляли вогненні полотна над річкою, схожі чи то на метеликів, чи то на протуберанці. З мостів опускалися сталактити — крижані, а може, вапняні. Здіймалися на обрії стовпи світла, щось ворушилося під темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон...

Однак дракона не було. Був світ, не схожий на все, що я знала раніше, живий, прекрасний... моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнізді всю юність і вперше визирнуло назовні. Або мов чернець, що добрався до краю землі й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моєю спиною, а я стояла й дивилася.

— Красиво, правда? — спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет — на щастя, ланцюжок був міцно намотаний на долоню.

Інструктор усміхався. Коло тротуару стояла знайома мені машина з літеркою «У» — якраз під знаком «Зупинку заборонено».

— Хочеш викинути цю штуку? — він дивився на амулет.

Така думка в мене теж з’являлася.

— Річ не в ньому, а в тобі, — сказав він серйозно. — Ти посвячена. А це твій предмет сили. Перстень Всемогутності, Самсонове волосся, Кощієва голка... Сама знаєш краще за мене.

— І якщо я його викину...

— Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.

Він більше не усміхався.

Проїхала міліцейська машина, не побажавши навіть чхнути на дике правопорушення «учнівської» «Лади».

— Хто ви такий? — запитала я дуже тихо.

— Подивись, — порадив він так само без усмішки.

Я стисла амулет у долоні. Він стояв переді мною, білий, неначе вморожений у лід, не схожий на людину.

— Ви що, теж Тінь?!

— Ображаєш, — він справді, здається, трохи образився.

Я не знала, про що з ним іще говорити. Я його боялась... і водночас розуміла, що треба зараз розпитувати, багато, жадібно. Щоб потім не шкодувати все життя.

— Аварія була насправді? Там, на мосту...

Він подивився глумливо:

— Ти знаєш, що таке ініціація у традиційній культурі?

— Обряд дорослішання, пов’язаний зі смертю і відродженням, — відповіла я, не замислюючись.

— От ти й відродилася. Поздоровляю.

Я закусила губу. Але ж це правда. У всіх традиціях початок нового життя, набуття нового статусу саме так і відбувається: претендента ніби вбивають — не насправді... а потім він народжується заново.

— Це якась... секта?

Він похитав головою. Пішов до своєї машини, відчинив пасажирські дверцята — мовляв, сідай.

Я не зрушила з місця.

— Сідай, — сказав він примирливо. — Не бійся... Тепер я буду за кермом.

Він одвіз мене на задвірки університету, де я за два роки ані разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залізний багор і підчепив кришку каналізаційного люка. Відкрився колодязь, знизу відчутно війнуло вогкістю й гнилизною.

— Не піду, — сказала я.

Він подивився докірливо:

— Ти мені не віриш?

Я раптом зрозуміла — вірю. Оцій дивній істоті, яка, цілком можливо, взагалі не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потім загнала під вантажівку, трохи не вбила...

Я вірю, що він не бажає мені зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.

— Там брудно й темно, — сказала я вже не так твердо.

— У тебе ж нібито є ліхтарик?

Він дивився на мене, цілковито впевнений, що я полізу в колектор. І я полізла, хоч і мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.

Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услід за Інструктором я пройшла по досить широкій трубі й опинилася перед дверима з кодовим замком. Двері були на вигляд дуже старі, масивні, років, мабуть, з п’ятдесятих минулого століття. Або сорокових. А сейфовий замок відносно новий.

Замок спрацював, двері скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залізні сходи з іржавими сходинками, мій ліхтарик вихоплював з темряви чорні бетонні стіни, вкриті брудом і цвіллю, три дуже крутих поверхи вниз — запах іржі, вологи, гнилої органіки, землі...

— Куди ми йдемо?!

— Уже скоро.

Він зістрибнув на бетонне перекриття й подав мені руку.

Промінь ліхтарика вперся в дверцята ліфта. Інструктор натис єдину кнопку — ліфт заскреготів і відкрився. Був він просторий, зсередини обшитий цінною деревиною, дуже дорогий і дуже старий.

— Мені страшно, — сказала я.

— Але ж тобі цікаво, правда? Коли людина досліджує нове — їй завжди страшно...

Я зайшла в ліфт услід за ним. Кнопок було всього дві: «Угору» й «Униз». Двері зачинилися, ліфт пішов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здається, ризикуючи от-от обірватися.

— Ми не впадемо?

— Досі не падали.