Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

двадцять дев’ятої кімнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стіні напис, зроблений російською: «Тінь приходить, щоб погубити».

Я розтисла кулак, який устиг оніміти. Тут, у звичайному світі, ніякого напису не було: стіну недавно білили.

Я постукала у двадцять дев’яту. Ніхто не відповів. Двері були відчинені. Я зайшла.

Стіл у кімнатці був завалений брудним пластиковим посудом. Тут відзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою і біляшами. Серед безлічі порожніх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-під кефіру.

На ліжку хропів, не знявши навіть кросівок, хтось — лицем до стіни. Ще один хтось, худий, у червоній футболці, слухав щось у навушниках і посмикувався, підстрибував, не відриваючи підошов од підлоги, схожий на поплавець під час інтенсивного клювання. Навколо він, здавалося, нічого не бачив, поглинутий своїм глибоким внутрішнім світом.

На підвіконні сиділа об’ємиста дівка в джинсах і короткому топіку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася ліниво й нахабно:

— Заблукала?

У неї була особлива вимова — так говорять провінціали, коли знущаються з вимови москвичів. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо — точніше, декого в цій кімнаті.

Хтось сидів на підлозі за маленьким холодильником, привалившись до стіни. Спершу я помітила ногу в синій шкарпетці. Розмір взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерігається.

Я підійшла ближче. Павлик сидів, на вигляд п’яний у смерть, блідий, невпізнанний. Невже цей хлопець зовсім недавно чекав на побачення, готувався, зазирав мені в очі: «Я її люблю, я хочу їй освідчитися».

— Павлик? — спитала я невпевнено.

— Узагалі-то тут уже все закінчилося, — повідомила з підвіконня дівка.

Я схилилася над Павликом:

— Агов! Ти мене чуєш?

Амулет вислизнув через комір і загойдався в мене перед очима. Я піймала його в кулак, і світ змінився.

Ні, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитої людини, яка ніч пролежала в заметі. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!

— Не займай його, нехай проспиться, — так само ліниво сказала за моєю спиною дівка. Я обернулась, як і раніше стискаючи в долоні амулет...

Воно сиділо на підвіконні.

Створіння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бітуму. Таким би могло бути втілене марення Сальвадора Далі під дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дівка, ніби нічого й не було, розглядала мене, її білий живіт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.

— Побачила? І шо? Шо ти мені зробиш?

І, піднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити своє пиво. Незрозуміло як — інтуїтивно — я зрозуміла, що не можна дозволити їй допити.

— Ану... стій!

Мені б кинутися на неї, вибити пляшку. Крикнути, кинути стільцем, приголомшити її хоч якось. Але я розгубилася й проґавила момент. Одним ковтком вона прикінчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:

— Лови!

Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стіну за моєю спиною, і по всій кімнаті полетіли скалки. Той, що спав на ліжку, навіть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як і раніше, танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.

Дівка заскочила на підвіконня. Махнула мені рукою й ступила назовні. З десятого поверху.

Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом підскочили до відчиненого вікна...

Дівка стояла внизу, на газоні. Знову махнула рукою — як юнга на щоглі корабля, коли той відчалює в море. Повернулася й потрюхикала геть — крутячи задом, підстрибуючи.

Ліхтарі світили яскраво, все було видно мов на долоні. З-за рогу навперейми стрибусі вискочила інша дівчина — блондинка на височенних шпильках.

Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди — і та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила її за ногу й кудись діловито поволокла, на ходу витягаючи мобільний телефон з сумочки на поясі.

— Ніколи більше не куритиму цієї гидоти, — жалібно заскиглив хлопець у навушниках.

Я мовчки кинулась до дверей.

* * *

Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась у своєму глузді, тим більше що над нею стояла блондинка з телефоном і говорила втомлено й цілком буденно:

— Вантаження закінчено, прошу доставки.

Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:

— Для першого разу пристойно.

— Це що таке? — тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. — Вона...

— Просто Тінь, — сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». — Умбра вульґаріс. Латиною.

Вона піймала мій погляд:

— Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.

— Типу, забороняє «Ґрінпіс»? — буркнула я.

— Типу, вони безсмертні, — без тіні усмішки відгукнулася блондинка. — Ну, де він там...