Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

— На добраніч!

— На добраніч, ма...

Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забруднені кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахіли, м’ятий папір і рваний поліетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дірою в чужу реальність — як раптом загорілося світло, біле й потужне, і освітило її до самого дна.

Поруч стояв незнайомий хлопець. Промінь ліхтарика, відбиваючись од металевого боку урни, підсвічував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попередніх заявок типу «Дівчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».

У яскравому світлі я відразу побачила свій кулон на дні урни. Хлопець з ліхтариком нахилився, підчепив кулон за ланцюжок і підняв на рівень очей:

— Оце?

Я схопила кулон — і на секунду затисла в долоні. І знов побачила змінений світ: чоловік переді мною здавався вирізаним з гірського кришталю, його фігура світилася золотаво-зеленим. Ліхтарик лупив у землю білим променем, таким яскравим, що я замружилася.

Несподіваний помічник мовчав. Інший би на його місці вже сто разів покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобі погано?», «Тебе провести?».

— Дякую, — промимрила я, ховаючи свою коштовність у кишеню.

Він кивнув, приймаючи подяку. Я зрозуміла — якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу — потім пошкодую.

— Ти... завжди носиш з собою ліхтарик?

Ні, бувають і більш ідіотські питання. Але рідко.

— Бачиш, знадобився, — відгукнувся він лагідно.

— Ти з університету?

— Другий курс. Мехмат.

— Гуртожиток?

— Ні. Ми з подругою квартиру знімаємо. У знайомих.

Я перевела дух. Зараз не час про це думати... Але я, здається, успадкувала від мами ген цілковитого невезіння в особистих стосунках. Якщо мені хтось подобається — цей тип завжди не мій, і я гордо дивлюся вбік, мовляв, не дуже й хотілося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лізти зі зворушливою пичкою в чуже байдуже життя...

— Дякую, — сказала я ще раз. — Бувай.

Він кивнув і вимкнув ліхтарик, і тут мене наче за язика смикнули.

— Слухай... А ти мені не позичиш ліхтарика... на один вечір?

— Вимкни світло! — крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. — Можеш дати мені спокій?!

Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогодні в мене в долоні був мій кулон... Мій амулет. І неясне відчуття, що поруч діється темне, страшне, глухе, поруч убивають, — а ніхто не бачить. Крім мене.

Я зупинилась коло її ліжка, стискаючи амулет у долоні:

— Щодо Павлика... Тут щось не так. Він тебе любить.

— Любить?! Сука!

Вона відкинула ковдру.

Її лице було вкрите суцільною кіркою крові. Кров сочилася з кожної пори. Постіль була в крові, і підлога, і вся кімната, я закричала від страху — і випустила амулет. Кров зникла; у Насті було опухле, але чисте лице з очима нещасної злої баби:

— Усі мужики — паскудники! Правду мені мама казала, а я не вірила!

Вона кричала не своїм звичайним голосом, веселим, низьким і ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий і надривний, вереск бензопили, яка вгризається в мертве дерево:

— І татусь мій був такий! Швиденько перепхнутися — і погнав далі! Усі мужики однаково влаштовані!

Слова вискакували з неї готовими блоками — наче хтось заздалегідь написав їй текст. Мені стало недобре.

— Насте... Послухай, не кричи... Стривай хвилину, просто подумай...

— Що-о?! Ти їх покриваєш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапів смердючих?!

Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дівчину два роки... Якби я не вчилася з нею на одному потоці, не жила в одній кімнаті, не пила чай... Може, її підмінили? Підсадили в мозок чужу свідомість? Вивернули навиворіт, зачарували? Що з нею зробили, врешті-решт?!

Задкуючи, я знову вийшла в коридор і зачинила двері. Наділа на шию амулет — і він здався мені дуже теплим, майже гарячим.

— Потерпи, я розберусь, — сказала я Насті, хоча вона мене не чула.

І, однієї рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввімкнула ліхтарик.

Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звіра, шахтою на дні океану. Стіни тремтіли, липкий кисіль то приховував їх од мене, то знову розповзався, і тоді під променем ліхтарика на стінах проступали написи чужою мовою. Це не була ні арабська в’язь, ні ієрогліфи, ні латиниця, ні будь-яка знайома мені знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто століттями мертва, але навіть нелюдська.

Я пройшла по коридору від краю до краю, піднялася сходами на наступний поверх і нікого не зустріла, хоч це була людна пора, вечір. Уже підходячи до