Каміло Хосе Села - Вулик

— З ким?

— Ну, з отим...

— Нічого не вийшло. Три дні зі мною ходив, а потім подарував флакон фіксатуару.

Сеньйорита Ельвіра посміхається. Донья Роса співчутливо мружить очі.

— Бувають же, голубонько, такі безсоромники!

— Е, менше з тим!

Донья Роса нахиляється до неї, шепоче просто у вухо.

— Чому б вам не поладнати з доном Пабло?

— Не хочу. Я теж маю гордість, доньє Росо.

— Хай йому грець! Кожна з нас має свої забаганки! Але от що я вам скажу, Ельвірито,— ви ж знаєте, я зичу вам лише добра,— з доном Пабло вам би велося гарно.

— Не надто. Він дуже вимогливий. До того ж зануда. Зрештою він би мені набрид — що тут вдієш! — і викликав би в мене лише відразу.

Голос доньї Роси робиться лагідним, переконливим голосом порадниці.

— Треба бути терплячішою, Ельвірито! Ви ще зовсім дитина!

— Ви гадаєте?

Сеньйорита Ельвіра спльовує під стіл і витирає губи краєм рукавички.

Розбагатілий власник друкарні на прізвище Вега, дон Маріо де ла Вега, палить величезну, наче з рекламного плаката, сигару. Чоловік за сусіднім столиком намагається запобігти в нього ласки.

— Гарна у вас сигара, друже!

Вега, не глянувши на того, поважно відповідає:

— Авжеж, непогана, але й коштувала вона мені цілий Ауро.

Чоловік за сусіднім столиком, хирлявий та усміхнений, хотів був щось сказати, приміром: «Кому ж, як не вам, її курити?» — але не наважився, посоромився і — на щастя — вчасно. Дивлячись на власника друкарні, він знову підлесливо посміхнувся й мовив:

— Лише один дуро? Вона мала б коштувати сім песет.

— Ні, один дуро та тридцять сентимо на чай. З мене й цього досить.

— Вам грошей не забракне!

— Чоловіче! Щоб палити такі сигари, гадаю, зовсім не треба бути Романонесом[9].

— Романонесом, звісно, ні, але, знаєте, я не можу собі цього дозволити, як і чимало хто з присутніх.

— Ви б хотіли запалити таку сигару?

— Ну, що ви!..

Вега посміхнувся, мовби йому було прикро за свої наступні слова:

— Тож працюйте, як працюю я.

Власник друкарні вибухнув оглушливим реготом. Хирлявий усміхнений чоловік за сусіднім столиком перестав посміхатися. Він почервонів, він відчуває, що вуха в нього палають, а в очах свербить. Він опустив очі, щоб не бачити, як усі в кав’ярні дивляться на нього; йому принаймні здається, буцімто всі в кав’ярні дивляться на нього.

Поки цей нікчема дон Пабло, котрий усе перекручує, сміючись, розповідає про свою пригоду з мадам Піментон, сеньйорита Ельвіра кидає на підлогу недопалок і затоптує його. Сеньйорита Ельвіра часом поводиться, як справжнісінька принцеса.

— Що вам зробив цей котик? Кицю-кицю, на, на!..— дон Пабло дивиться на сеньйору.— Коти такі розумні! Кмітливіші за деяких людей. Ці тварини все розуміють. Кицю-кицю, на, на!..

Кіт, не обертаючись, іде геть і зникає за дверима, що ведуть до кухні.

— Я маю приятеля, чоловіка грошовитого й дуже впливового — не подумайте, бува, що він якийсь голодранець,— так от, його перський кіт Султан — це справжнє диво.

— Так?

— Авжеж! Господар каже: «Султане, іди сюди»,— і кіт підходить, помахуючи розкішним хвостом, наче плюмажем. Господар каже: «Султане, іди геть»,— і Султан із гідністю йде, ніби якась поважна особа. Рухається він спритно, а хутро в нього — чистий тобі шовк. Не думаю, що знайдеться багато таких котів, як цей; він серед решти котів — однаково що герцог Альба серед людей. Мій приятель любить його, наче власного сина. Звичайно, і кіт поводиться так, що змушує себе любити.

Дон Пабло обводить очима кав’ярню. На якусь мить зустрічається поглядом із сеньйоритою Ельвірою. Дон Пабло моргає й відвертається.

— А які ці коти ласкаві! Ви помічали, які вони ласкаві? Якщо вже полюблять людину, то на все життя.

Дон Пабло відкашлюється і промовляє твердо, вагомо.

— Деяким людям варто було б узяти з них приклад!

— Ваша правда.

Дон Пабло глибоко дихає. Він задоволений. Ще б пак, ця