Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

ті кілька крихт і погладив його пальчик. – Видиш, Трохим такой дав нам хліба. – Він поправив солом’яний матрац і накинув на Влодкові ноги сіру вовняну хустку. – Скоро буде літо. Ми знов підем із тобов у ягоди. Я назбираю тобі цілу силянку яриць. Ти хочеш яриць?

Влодко мовчав. Мартин глибоко вдихнув і облизав губи.

– Скоро прийде літо!

Стефка нерухомо сиділа біля печі й дивилася в той бік, де на стіні були образи́.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… коли я був голодний, ти нагодував мене… – ледь чутно шелестіла вона вустами.

– Подати тобі води, Стефко? – підійшов до неї Мартин.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… – повторювала, наче вві сні, Стефка.

Мартин підійшов до печі, узяв металевий банячок, зачерпнув із нього води й зробив кілька ковтків. Відчував, як свіжа холодна вода опускалася в шлунок. Мартин іще раз зачерпнув води й поклав банячок біля Стефки. Її пересохлі губи щось намагалися сказати, але лихоманка була сильніша від Стефки. Мартин злякався. Він зачинив за собою двері й побіг до Варвари. Далі – до потічка. Саме тут була та масна жовта глина, яку він їв учора. Мартин торкнувся пальцями прохолодної поверхні, відірвав від неї шматок і зліпив велику скибку хліба. Розділив її на дві половини. Одну заховав у кишеню. Для Стефки… Коли повернувся, Варвара сиділа біля ліжка й прикладала до Стефчиної голови якусь мокру шматину.

Сонце вже сідало за обрій. Земля була ще мокра й холодна, але в повітрі вже витала весна. Мартин сидів на вологій землі біля потічка й вечеряв зліпленою з глини скибкою хліба. «І відки шлунок знає, що йому мало води й що йому треба харчу? І відки язик знає, що хліб – це добре, а глина – нє?» Мартин поклав на язик останній шматочок і поволі розтирав його до піднебіння. Йому пахнуло тими крихтами, що залишилися на Трохимовій хустині, і грудкою кулеші, яку він приносив Влодкові минулого тижня.

Хтось розпустив чутку, що з другого боку Черемошу є чи то діжки, чи то чани з брагою. Треба лише переплисти на човні на другий бік річки – і ти вже в Іспасі! Виявляється, в Іспасі була ґуральня. Для того, щоб кудись дівати рештки, біля заводу ще бозна-коли вибехкали величезні й глибоченні бетонні ями, до яких ніхто ніколи не дивився. Саме туди скидали всілякі жмаки, що залишалися від виробництва. Голод так невтомно протоптував дорогу до Іспаса, що туди рушило мало не півсела.

Сніг уже потроху сходив. Почалася відлига.

– Пусти малого, най і тобі шос’ принесе, – казала Варвара Стефці.

– Та він ше замалий для такої дороги, – зітхала Стефка.

– Пусти! Я такой іду й за малим подивлюси, – переконувала Варвара. – Я би’м сама принесла тобі троха браги, та як мій Дмитро взнає, шо я з тобов ділиласи, то з хати вижене.

Пустила.

Мартин іще ніколи не бував по той бік Черемоша. День був сонячний і тихий. Стара й втомлена верба відпустила човен на воду. Човен був невеликий, та їх аж шестеро в ньому вмістилося. Звідки Мартин міг знати, що таке шестеро, коли вмів лічити лише до трьох. Хвилі бігли швидко, особливо посередині річки. Мартин сидів на дерев’яній дошці й тримався за бортик човна. Його погляд тримався то однієї хвилі, до другої, то третьої, супроводжуючи їх, аж поки вони не зникали у великій воді. Тут вода була ще страшніша, ніж видавалася з берега. Мартинові крутилося в голові. Варвара весь час тримала його за руку.

– Боїшси? Думав, шо тут горобцеви по коліно? – перервала мертву мовчанку Ганька, звертаючись до Мартина.

– Не боюси, – ще міцніше вхопився за Варвару Мартин.

– Дивиси, як за тебе вхопивси! Ти так тримаєш того вишкребка, ніби то твій Андрусь чи Оленка, – терликала далі Ганька.

– Ади, а тобі шо розходитси? Як хочу, так тримаю, – відрізала Варвара.

– Як Дмитро взнає, з ким ти по брагу ходила, то з дому вижене.

– Не твоє сі меле. Паси свого хлопа, а не мого, – відвернулася Варвара й ще міцніше пригорнула Мартинову руку.

Мартин чув ту дивну розмову, але не прислухався до неї. Він не хотів чути, що Дмитро може вигнати Варвару з дому, бо й сам страшенно його боявся. Він знав від Стефки, що Дмитро з тих, хто кулаком і вола вб’є.

Мартин дивився, як човен підпливає до берега, і важко дихав.

Повітря було смердюче й квасне. Мартин не знав, як пахне брага й що то таке взагалі. Ще здалеку його почало млоїти. Він ішов глевкою мокрою стежкою вслід за Варварою й дивився на її сліди. Точніше, не йшов, а плентався.

– Нам туда, видиш? – показала пальцем кудись у далечінь Варвара.

– Виджу, – утомлено сказав Мартин, перекладаючи в другу руку відро.

Він не знав, про що йдеться. Бачив тільки гурму людей, що штовхалися одне наперед одного.

Чани були багато вищі від нього, і дотягнутися до них було годі. Мартин тримав у руках своє відерце і ще не знав, як має зачерпнути ним