Надія Павлівна Гуменюк - Дожити до весни

Моя нібито чаклунська сила чомусь одразу впала на Устинку Михайлюкову. На прадьонках було так багато ще не засватаних дівчат, але саме між нею та Даніелем пробігла іскра, від якої вони обоє враз спалахнули. Ті два спалахи потягнулися один до одного й стали єдиним полум’ям, яке вже нікому несила було загасити чи розділити. А в хаті Михайлюків ще на Спаса сватам рушники пов’язали і вже до Устинчиного весілля готувалися. Хіба ж би порушила слово сільська красуня, розумниця та слухняниця мамина й татова, хіба ж би забула про свого нареченого й отак безсоромно витріщалася всенький вечір на смаглявого і чорноокого, високого і цибатого, як бусел, чужинського поручника, якби не скрипчине чаклунство-ворожійство? Та ніколи!

Даніель цих розмов уже не чув. Уранці, коли вони перекочовували від хати до хати, з вулиці на вулицю, мов клубки осіннього туману, він і саксонці сиділи за дубовими дверима сільської олійниці – зі зв’язаними руками та кляпами в ротах. Хтось дав знати Федорові, Устинчиному нареченому, про непроханих гостей, їхню дивну поведінку та залицяння до сільських дівчат. Федір з кількома односельцями полював на французьких вояків і здавав їх російським ратникам. Він вірив, що перемога Росії над армією Наполеона принесе відміну кріпацтва та автономію від імперії, а йому особисто ще й чималий шмат землі за особливі заслуги. Цього ж разу Федір вагався: чи не краще на місці розправитися з французом, на якого, кажуть, увесь вечір дивилася його наречена Устинка?

Це були не звичайні хлопські ревнощі. Устинка кілька років прислужувала у маєтку Косінських. Молода панночка ставилася до неї не зовсім по-панськи – вона вподобала кмітливу та вродливу сільську дівчину і навіть ділилася з нею своїми дівоцькими секретами. Потім Терезу відправили до Житомира у приватний пансіон баронеси Сабіни де Конті, де, крім російської та польської, вивчали французьку мову. Влітку, на вакаціях, Тереза взялася навчати французької й Устинку. Вона не приховувала своєї симпатії до Франції, зокрема й до Наполеона, який обіцяв створити Велике герцогство Варшавське. Устинка також перейнялася настроями Терези. Федір це знав, тож його ревнощі до французького поручника, який на прадьонках вигравав на своїй червоній скрипці та не зводив очей з його дівчини, мали особливий підтекст.

Три ночі ми з Даніелем і його попутниками провели в холодній олійниці. Четвертої хтось тихо відчинив двері. То була Устинка.

«Павук» приплітався щоразу з тим самим круглим кошиком. Мовчки викладав на стіл якісь харчі, зазвичай бульбу – в мундирах, недоварену та недосолену, черствий шматок хліба, квашені огірки, іноді кусничок жовтого сала, яке, вочевидь, вже не менш як рік тому було свіжиною, варене яйце. Всідався навпроти і дивився, як вона їсть, ковтаючи разом із його «делікатесами» сльози. Мабуть, відчував якесь особливе задоволення від того споглядання. Після вечері клав їй на долоню круглу пігулку й чекав, поки дівчина візьме її до рота. Анна навчилася ховати пігулку за щокою і потім випльовувати. Ще після першого разу, коли це крихітне коліщатко «вимкнуло» її, вона зрозуміла небезпеку, затаєну в ньому. Хтось дуже старається звести її чи то з розуму, чи зі світу.

За тижнів два меню трохи урізноманітнилося. Якось «павук» мовчки дістав із кишені смаколика – зеленого м’ятного півника на патичку. Обтрусив його від крихт і простягнув Анні з таким виглядом, наче ключа від неволі вручав. Наступного разу дав мерзле обледеніле яблуко – воно, ймовірно, не впало восени разом з іншими, примерзло до гілки, й він щойно збив його звідти. Колись Анна також шукала такі солодкі лагодзінки в саду на хуторі. Кілька впертих яблук зазвичай залишалися на вершечках яблунь до самих морозів і їх доводилося збивати довгою тичкою. Наступного (ранку? дня? вечора?) «павук» висипав просто на ковдру жменю ліщинових горіхів. А якось таємниче підсунув під подушку кольорову металеву коробочку з такими самими кольоровими монпансьє. Робив це так, ніби віднайдений десь золотий скарб приніс.

Іноді розчісував їй волосся своїми незграбними пальцями. Анну лихоманило від кожного його доторку. Попросила принести гребінець, аби позбутися того розчісування, але він немовби й не чув. Напевно, отримував якесь особливе задоволення ще й від того, що гладив її по голові. Якось вхопив за груди. Нібито поправляв комірця на блузці й раптом опустив руки нижче. Анна знетямилася. Щосили затиснула в кулаках його чіпкі пальці, аж котрийсь із них, здається, хруснув, зі злістю відірвала від себе. Вже готова була отримати удар, аж очі заплющила. Не вдарив.

За час відвідин кілька разів підливав гасу до ліхтаря-«кажана» та заправляв у нього ґніт, що згоряв дотла. Через два-три рази приносив воду в глиняній мисці. Потім зливав її у відро і виносив.

Повітря в кімнаті стало аж їдким – «кажан» виділяв чадний газ, скло на ньому закіптюжилося, зовсім почорніло й ледь пропускало світло. Анна задмухувала червоний язичок полум’я і сиділа в темряві, тримаючи напоготові коробку з сірниками. Давно втратила лік дням. Усі вони витягнулися в одну довгу ніч, підсвічену «кажаном».

Коли побачила на столі принесену мисочку з вареною пшеницею, посипаною цукром і нетовченим маком, яку «павук» назвав кутею, зрозуміла, що вже Святвечір. Отже, вона місяць просиділа в цій тісній смердючій норі. Цілий місяць, що здався їй вічністю! Чого ж це недоумкувате чудовисько хоче від неї? Що він задумав? Як поведеться після Різдва?

Малоймовірно, щоб раптом відчинив двері та випустив її звідси на всі чотири боки. Не віриться і в обіцяне весілля. Та й хто може знати, яке божевільне весілля вже витанцьовує в його неадекватній голові.

Відсунула від себе кутю.