Мері Стюарт - Маленька мітла

День, хоч і похмурий, був задушливим, і небо, вкрите провислими хмарами, низько схилялося над обважнілими листям дерев. Знову і знову, шарудячи в нерухомому повітрі, листки з лип, дубів і буків, що віджили свій вік, злітало донизу, вкриваючи галявину іржаво-червоним, вохристим візерунком. Десь пронизливо заспівала малинівка.

Ще навантажить одну тачку і покличе Тіба. Вони разом підуть до лісу і з'їдять там бутерброди. Зеведей, напевно, вже пішов обідати. Його знову ніде не було видно.

Вона перервала роботу і стала, спершись на мітлу. День і справді виявився теплим. Вона відкинула волосся, що впали на очі, і тут помітила в траві щось бузкове. Одна квіточка з усього суцвіття «летюча-вночі» лежала там. Напевно, вона загубила її вчора, коли несла свою знахідку додому.

Мері підібрала її.

Але квітка, вже прив'яла, розпалась у неї в руках, і на пальцях виявився фіолетово-червоний сік пелюсток і золотистий пилок з жовтого язичка. Вона засунула залишки квітки в кишеню і витерла забруднену руку в ручку мітли і продовжила підмітати.

Раптом щось сталося.

Коли фіолетовий сік торкнувся до мітли, та підстрибнула, перекинулася і брикнула наче поні. Мері інстинктивно схопилася за неї, але та так крутонула біля ніг дівчинки, що Мері впала.

Але не на землю.

Коли вона, падаючи вперед, вхопилася за ручку мітли, пучок прутів виявився між її колінами, а мітла підвелася, почала люто розгойдуватися і злетіла над верхівками дерев з шумом, наче свист вітру.

Коли мітла з Мері, яка, щоб врятувати власне життя, міцно трималася за її руків'я, проносилася повз верхні гілки, почувся крик. Зашелестіло листя і, розчепіривши лапки, як білка-летяга, Тіб стрибнув з липи на мітлу. Мітла злегка просіла від його стрибка, але знову понеслася, пряма як стріла, до низьких хмар.

Дуже швидко вони дісталися до хмар, увірвались в їх нижні шари і помчали крізь сірий туман, що вже огорнув їх… Виявилося, що хмарний покрив висить, ніби мокра тканина, і прорізавши його, маленька мітла опинилася в легкій піні, що клубилась і вилась. Мітла пливла наче морем, беззвучно ковзаючи крізь вирви туману, залишаючи позаду слід, схожий на слід від моторного човна.

— Ой, Тібе! — закричала Мері, і її слова понеслися в далечінь хмарними чорториями.

— Що ж це з нами відбувається, Тібе? Це ж Відьомська мітла!

Тіб не відповів, і Мері, злякавшись, що він впав під час їх божевільної гонки, повернула голову. Це викликало такий лютий вибрик мітли, що вона, злякавшись, кинула свої спроби і зосередилася на тому, щоб міцно триматися за мітлу руками і стискати її колінами.

Але краєм ока вона все-таки помітила Тіба, який влаштувався на прутах мітли, вчепився кігтями в дерево, схожий на чорну тінь з блискучими зеленими очима і хвостом, який чорним смолоскипом розвівався за спиною.

Раптово, так само стрімко, як увірвались, вони вирвалися з сірого туману на сліпуче сонце. Мітла, знизивши швидкість, вирівнялась і попливла горизонтально понад верхнім краєм хмар.

Над хмарами розкинулося чудове, сяюче небо, а навколо, куди не глянь, тіснилися купи хмар, схожі на снігове покривало, що переливалось всіма кольорами веселки.

Мері скрикнула від подиву, страху і захвату, коли її надзвичайний засіб пересування легко поплив вздовж блискучого підніжжя неба.

— А я-ж казала, що тут нічого не трапляється! Але, Тібе, як же ми спустимося донизу?

Наче у відповідь на її слова, мітла легенько звернула ліворуч, і Мері почула, як Тіб досадно шипить, коли його кігті ковзають по прутах.

Прямо по курсу перед ними була щільна грозова хмара. Здавалося, вона повільно насувається на них, немов величезний, величний айсберг, що розштовхує скупчені навколо крижини. Але між білим морем, над яким вони пливли, і сяючою основою грозової хмари Мері помітила щось подібне до затоки, величезний темно-зелений розрив в хмарах, схожий на глибоку ущелину. Затремтівши згори до низу, чарівна мітла попрямувала туди з величезною швидкістю.

— Тібе! — зойкнула Мері. — Тримайся! Схоже, ми йдемо на зниження… Ой!

Після останнього вигуку мітла раптово рвонула просто до краю хмар, до зеленої затоки, що виднілась унизу.

Крізь кільце хмар Мері нарешті побачила землю, сріблясті нитки річок, наче зображені на карті… Потім все навколо змінилось, небо схилилося і перекинулося, коли мітла повернувши свого носа, пішла в довге піке.

Донизу, донизу, донизу… Вітер свистів повз Мері, змушуючи сильніше втискатись в мітлу.

Донизу, донизу, донизу, і зеленувато-срібляста карта полетіла їй назустріч… стала зеленими пагорбами і звивистими річками… стала лісами, полями і огорожами… стала заростями чагарнику, деревами і квітами… доки вони не добрались до покритих листям верхівок дерев, і мітла, ще раз змінивши напрямок, полинула, швидко знизивши швидкість, над живоплотом, що вкривав звивисту стежку.

Ліворуч огорожа доходила до високого муру з величезними воротами, з постаментами з боків, на яких сиділи кам'яні грифони. Ворота були замкнені, але маленька мітла легко пропливла над