Мері Стюарт - Маленька мітла

Мері пробурмотіла щось, що означало «не гірше, ніж вчора».

— Ти добре спала? — запитала бабуся Шарлота спокійним, рівним голосом.

— Дуже добре, дякую, бабуся Шарлото. Я прокидалася тільки…

— Від чого ти прокидалася? — втрутилася міс Марджібенкс.

Мері здивував її тон.

— Від шуму — я думаю, Котячої бійки, — відповіла Мері, і міс Марджібенкс знову сіла із задоволеним виглядом. — А ще був жахливий грім, — додала Мері.

— Біб? — перепитала бабуся Шарлота. — У твоєму ліжку? Це непорядок, дорога моя. Напевно, інший матрац…

— Це не біб, бабусю Шарлото, а грім! — голосно сказала Мері.

— Так, люба, я розумію. Немає нічого гіршого… — заявила бабуся Шарлота.

В цю хвилину подальші пояснення були перервані появою в кімнаті засапаного вовняного клубка — немолодого і, як ми вже могли переконатися, дуже симпатичного пса — Конфуція.

Одночасно, в ту саму мить, Конфуцій побачив Тіба, а Тіб — Конфуція.

— Ай! — закричала бабуся Шарлота, безуспішно намагаючись схопити Конфуція.

— Ай-яй-яй! — закричала міс Марджібенкс, намагаючись якомога швидше піднятись із крісла, але у неї, як на зло, все виходило дуже повільно.

— Ой! — закричала Мері, яку хвилював зовсім не Конфуцій, а її любий Тіб.

Але турбуватися не було потреби. Тіб, чаклунський кіт, просто кинув на китайського мопса те, що можна назвати Поглядом, і Конфуцій, що пустив був слину від хвилювання і захоплення і смикнувся вперед, миттєво зупинився, згадавши, що він збирався зайнятися чимось зовсім іншим, і пішов, намагаючись триматися гідно і незалежно, що йому не зовсім вдавалось, тому що він ледве переставляв ноги.

Тіб посміхнувся, перестав стовбурчити вуса, давши зрозуміти Мері; пора розкрити вікно, щоб він міг прогулятися галявиною.

Незабаром після того, як бабуся Шарлота і її компаньйонка поїхали побачити старого, доброго товариша, Мері з бутербродами в кишені пальто вийшла в сад, щоб пошукати Тіба і Зеведея.

Тіба ніде не було видно, але вона відразу ж знайшла Зеведея. Він котив тачку по доріжці між галявиною і стіною будинку.

— Доброго ранку, — сказала Мері. — Вибачте, ви не бачили де-небудь Тіба?

Зеведей похитав головою і продовжував шлях. Мері задріботала поруч з тачкою.

— Знаєте, ми збиралися сьогодні піти і пошукати Гіпа, — стала пояснювати вона, — а Тіб після сніданку пішов, і я не можу його ніде знайти.

— Може, він повернеться, — відповів Зеведей, продовжуючи котити тачку. — Коти зазвичай вертаються.

— А можна я знову допоможу вам?

— Допоможеш ламати квіти? — запитав Зеведей. Однак він цілком привітно глянув на неї з-під полів жахливого капелюха.

— Ні ні! Може, я зможу робити щось легке?

Зеведей поставив тачку, вийняв звідти лопату, граблі та садову мітлу, зроблену з вербових прутів, прив'язаних до міцної палиці.

— Он скільки листя нападало, — сказав він, беручись за мітлу. — Страшно неакуратний місяць цей вересень. Ну ось. Може, ти займешся цим марудним підмітанням — якщо, звичайно, ти тут же не зламаєш мені мітлу.

Потім Зеведей взяв лопату і почав копати клумбу біля стіни будинку.

Мері почала підмітати листя.

Спочатку їй здалося, що це дуже легко, але скоро вона зрозуміла, що боротися з величезною мітлою не тільки важко, а й просто неможливо. Вона намагалася робити великі напівкруглі помахи, але листя тільки завивалося навколо вербових прутів і знову, задоволено, складалось у свій візерунок під деревами. Потім вона помірялася зростом з мітлою, яка виявилася трохи вищою за неї — майже на всю довжину пучка вербових прутів — і спробувала робити короткі прямі помахи, але і це було марно, вона домоглася тільки того, що листя стало розлітатися на всі боки.

А коли їй вдалося, нарешті, зібрати цілу купу листя, звідкись з'явився Тіб, стрибнув у неї всередину, крутнувся двічі, підкинув лапами оберемок сухого листя в повітря, три рази крутнувся і розкидав все в різні боки хвостом, вигнутим гачком.

— Ой, Тібе! — сердито закричала Мері. — Навіть не думай, що я після цього буду з тобою гратись. Міг би почекати, доки я закінчу роботу!

Вона продовжувала замітати, і нарешті в тачці з'явилася величезна купа листя. Мері покотила тачку туди, де зник Тіб, у напрямку до купи компосту в городі.

Вона насилу давала раду тачці, але якось довезла свій вантаж, і вже зібралася вирушати у зворотню подорож, як помітила щось серед гілок і сміття, приготованих для багаття.

Це була маленька мітелка.

Мері підбігла до купи і потягнула за маленьку ручку. Вона була якраз їй до пари, легка і зручна, з прив'язаними до неї чудовими березовими лозинами. Зрадівши, Мері поклала її на тачку і покотила назад, на галявину.

— Зеведею, подивися, що я знайшла! — закричала вона, але старого садівника як завжди було не видно, як і Тіба.

Як тільки Мері подумала про це, на верхівці липи, потріскуючи і гойдаючись у гілках з'явився маленький чорний котик, що легко балансував на запаморочливій висоті.

— Обережніше, Тібе! — закричала Мері, але вгледівши, як він легко і невимушено рухається, знову зайнялася своєю справою,