Кирило Круторогов - Бомбардир

Я не наважився наслідувати його приклад, бо не був упевнений у своїй влучності.

– То я вас слухаю.

Я ковтнув чаю. Кольором він нагадував бітум. Та й смаком теж. Тому я бухнув туди три ложки цукру, хоча й це не допомогло.

– Я збираю інформацію про вашого найвідомішого вихованця, Сергія Гайдука. Планую книжку про нього. Хлопець от-от почне грати в складі одного з європейських грандів – а це не жарти.

Омельченко раптом напружився. Його трохи перебільшена люб’язність кудись зникла, у голосі почулося роздратування:

– Пробачте, але Гайдук – не наш вихованець. І ніколи ним не був. Нам зовсім немає потреби приписувати собі чужі досягнення.

Я здивовано подивився на нього:

– Це як?! Але ж у всіх довідниках: вихованець дніпропетровського футболу…

– Н-ну-у…– мій візаві розвів руками,– це можна по-різному розуміти. Регіон у нас великий. Одне скажу точно – він ніколи не займався в нашій академії.

Мені стало зле. Оце так облом! Тим більше неприпустимий для футбольного оглядача, знавця за визначенням.

– Хм, дивно… Усе-таки найкращий гравець останніх років… Між іншим, у «Вікіпедії» однозначно сказано, що футболом він почав займатись у Дніпропетровську. У графі «Молодіжні клуби» чорним по білому – команда вашої академії.

– Олексію Петровичу,– зітхнув Омельченко,– не мені вам розповідати, як пишуть статті у «Вікіпедії». Будь-хто може відредагувати текст або внести додаткову інформацію. І помилок там – безліч. Що стосується Гайдука, то він хлопець обдарований. По-справжньому. Але щодо його спортивної біографії – тут я вам не помічник. Попри все бажання.

– Тобто ви дійсно не знаєте, де і як він починав? – ошелешено перепитав я.

– Коли він ступав перші кроки у футболі, я ще не закінчив кар’єру. Грав у Першій російській лізі. Усе це, так би мовити, пройшло повз мене…– Він машинально провів долонею по волоссю й поморщився.– Якщо хочете, можу розповісти вам про наших хлопців, серед них чимало перспективних…

– Пробачте, що забрав у вас стільки часу,– перервав я його, підводячись із-за столу.– Можливо, іншим разом. А зараз мені час.

– Ваш чай!

– Ні, дякую. І бажаю всіляких успіхів…

Увічливий Омельченко мені не сподобався. Хоча до чого тут він? Сердився я передусім на себе. Припхатися за стільки сотень кілометрів із цілковитою впевненістю, що мету обрано правильно, і ткнутися лобом у стінку!

Сенсу лишатись у Дніпропетровську не було абсолютно. Але й повертатися до Києва – значить визнати поразку. Ейфорія, поспіх, а в результаті – вояж у нікуди.

У вуличному кіоску мені націдили рідкуватої кави, і поки я її сьорбав, намагаючись позбутися присмаку «академічного» пійла, голова моя гула, як потривожений бджолиний вулик. Так би мовити, мозковий штурм. Я тупо дивився в одну точку, не помічаючи нічого навколо, доки у свідомості не спливло одне-єдине слово: Марганець!

Я зім’яв порожній стаканчик і квапливо покрокував у бік готелю. Там зібрав своє нехитре майно і в такому ж темпі помчав на автовокзал.

Мені пощастило – маршрутки до Марганця вирушали щопівгодини, і до найближчої лишалося всього кілька хвилин.

Я їхав туди, де народився й виріс Сергій Гайдук.

Сто двадцять кілометрів, дві години їхати. Цього разу я не дозволив собі розслабитись – усю дорогу пережовував прісну інформаційну жуйку, що містилася в роздруках. Нічого іншого там не було. До того ж покриття на дорогах Дніпропетровщини найбільше схоже на поверхню пральної дошки – якщо хтось іще пам’ятає це обладнання, що вийшло з ужитку,– а амортизатори в «Богдана» самі знаєте які.

У Марганці, вийшовши на майданчик перед автостанцією, я найперше роззирнувся. Що тут скажеш? Типове промислове містечко південного сходу – з тих, у яких із розпадом СРСР і початком тодішньої депресії будь-яка еволюція завмерла. Попри те що стоїть воно на найбільшому у світі родовищі марганцевої руди, тобто на незліченних скарбах, нічого спільного з Катаром чи Еміратами. Жодного нового будинку, ніяких будмайданчиків. Містечко просто перетравлює саме себе, а всі його сорок із чимось тисяч населення туляться в закіптюжених «хрущобах», які стоять упереміш із двоповерхівками, що їх побудували ще німецькі військовополонені. Далі – приватний сектор, і той не в найкращому стані.

Автостанція та її околиці мали полинялий, обшарпаний і брудний вигляд. Перші поверхи блокової забудови перетворені на кав’ярні, крамнички, відділення банків, перукарські салони. Дуже багато нотаріальних контор і бюро ритуальних послуг, часто – у тісному сусідстві. Крикливих кольорів вивіски з дешевого пластику, якась дилетантська реклама.

Погода, подумав я. Та сама сірість і вогкість. З боку водосховища наповзає туман. По суті, кожне провінційне містечко тієї чи іншої пори року може мати цілком симпатичний вигляд, але це буквально створене для пізньої осені.

Пройшовши зовсім трохи, я опинився на центральній площі. І знову дивне відчуття: наче пройшов часовий портал у минуле. У дитинстві мені траплялося двічі на рік бувати в маминого брата, мого дядька, у такому самому містечку на Донбасі. І площа мала вигляд точнісінько як оця.

У центрі височів гранітний постамент із написом «В. І. Ленін», щоправда, не всі літери вціліли. Скульптури не було – «ленінопад», який нещодавно пронісся Україною, зазирнув і сюди. Однак назва місцевого стадіону збереглась – авжеж, він носив те саме ім’я. Вхід із помпезним йонічним портиком стирчав прямо навпроти осиротілого постаменту.

Від зупинки тим часом відчалив старезний ПАЗик, який чадив і завалювався на один бік; слідом підкотив жовтий міський «Богдан». Ліхтарний стовп по сусідству неохайно обріс оголошеннями. Я придивився – на одному з найсвіжіших стояло: «Здається подобово».

Я набрав зазначений номер і через півгодини за двісті гривень винайняв солідні апартаменти з краєвидом на той самий п’єдестал, де колись був Ілліч.

Хазяйкою виявилася опецькувата вусата пані приблизно моєї вагової категорії, але на дві голови нижча. Через таку комплекцію їй не завжди вдавалося з ходу протиснутись у двері, і вона, мов м’яч у воротах, часом рикошетила від одвірка до одвірка й тільки після цього опинялась у кімнаті. Жодної привітності – прийнято мене дуже суворо.

– Паспорт із собою? – передусім з’ясувала вона, обстежуючи мене похмурим поглядом з-під густезних брів.

– Авжеж,– я простяг документ.– А у вас?

– І в мене…

– Ну, тоді хоч просто зараз до загсу.

У відповідь – обурене сопіння.

– Я заміжня! І попереджаю: вдома не пити, не палити. Оплата – мінімум за дві доби. Ще сто гривень – застава на випадок, якщо щось зіпсуєте. Усе зрозуміло?

– Так точно.

– Ви надовго до нас?

– Поки на два дні. Якщо знадобиться, можна буде подовжити?

– Там буде видно. Охочих багато.

Я посміхнувся подумки. Не