Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

Частіше навпаки: стіл застелений чистою скатертиною, на плиті стоїть ще тепла зварена картопля, під лавкою пляшка сусідчиного самогону, а з-під покуття пахне любистком, аби перебивав у хаті цвіль та сирість. Відчуття зустрічі й сьогодні не покидає Карпа – що не робить, а все прислухається, чи не Андрон шарудить у його сінях.

Поки його немає, згадав іншого старого кобзаря та його пісню про бідну вдову, яка помирає від тяжкої праці, про її діточок, які ще не знають, що таке сирітська доля. Хтось кидає до його капелюха мідяки, хтось уважно слухає, а малий Карпо попереду всіх стоїть та так плаче, аж на крик зривається. Не витримав того старий козак, схопив хлопчину за руку та й посадив поряд. Так і пішли вдвох від села до села, а добравшись до Самари, завернули до монастиря помолитися. Про що просив старий кобзар, він не знав, бо самому хотілося тільки одного – гарячого борщу та пирога зі сливами, чим обіцяли нагодувати їх після служби.

За таку їжу він згоден був залишитися, але вранці його дід уже лежав, склавши руки поверх чистої сорочки. Тож пообідавши, йому довелося знову рушати в дорогу – водити різними дорогами ще одного старого козака. Бачить і тепер того обірваного поводиря, який не тільки про шматок хліба думає – так збирається заспівати на ярмарку в наступному місті, щоб хоч хтось дав декілька срібників, за які він купить собі черевики. А коли спати ляже в чистому полі, завжди на небі рідну матінку шукає, і все жде – ось-ось вона зійде звідти, погладить його по голівці й укриє ковдрою. Та так стане йому тепло, неначе не на сирій соломі вмостився, а на теплих подушках. Злу мачуху й пригадувати не хоче, яка вигнала його на мороз, коли батько ще із заробіток не повернувся. Сказала, що він зайвий рот у їхній хаті.

Та що б не пригадував Карпо, а думки знову кидалися на темну дорогу – шукати на ній Андрона. І як він не лаяв їх, усе-таки довелося слідом іти, бо вже два роки, як товариша не бачив. А розгледівши у вечірніх сутінках, зрадів, неначе рідному батькові, який так і загинув на шахті Донбасу. Того вечора вони засиділися за розмовами до опівночі, та так було їм добре, неначе були панами і сиділи у просторому маєтку.

– І з чого ж усе-таки Велика війна почалася? – не терпілося Карпові дізнатися про те, що не пишуть у газетах. Спитав та аж завмер, чекаючи, поки голодний Андрон переплямкає.

– Якийсь молодий серб убив спадкоємця престолу Австро-Угорщини, – почав його дорогий гість, пригладжуючи свого сивого розкуйовдженого оселедця. – Але це привід, друже, а не причина, – жував далі. – Причина в іншому: тісно стало Германії в своїх кордонах. Після Прусської війни вона довго сиділа тихо, не встигнувши за іншими нахапати собі колоній. За той час багато люду там розплодилося, уже всім і харчів не вистачало, тож треба їй щось робити. Ото й почала флот будувати, нову зброю виробляти, аби головну суперницю – Англію обійти. А тут Росія стала так багато зерна продавати, що всіх налякала, навіть тих, хто з нею військовий «сердечний союз» підписав.

– То на Росію австрійці з німцями напали чи вона на них? Бо ми й про це точно не знаємо.

– Кажуть, пішла Сербії допомагати, щойно Австро-Угорщина їй війну оголосила, – нервуючи, Андрон усе смикав свої довгі вуса. – І як подуріли: одна другій всі держави почали війну оголошувати, неначе тільки того й чекали. Про що думав наш цар-батюшка, ніхто не знає, але стало відомо, що зі слов’янських народів збирався створити на Балканах окрему державу з центром у Сербії. Може, й правда, тільки не так сталося, як гадалося – сам до пастки потрапив. Сильна німецька армія вже давно відкинула його військо назад, – після цього Андрон довго кивав, неначе перекидав у голові ще багато чого.

Зовсім не виправдовував поважних мужів, які не знайшли іншого виходу, як розв’язати війну. Чи, може, й не шукали, адже нове століття – нові правила життя.

– Шкода буде Гриця, коли голову там покладе, – хитав Карпо і своєю сивою. – Вже як ми не можемо розібратися, то хлопець зовсім не знає, за що воює, – і таке зірвалося з його вуст. – А чи скоро вона закінчиться? – аж придивлявся до Андронових потрісканих губ, аби злетіло звідти щось позитивне.

– Хтозна. Думали трохи повоювати, показати, хто й на що здатний, хто тепер командуватиме в Європі і в світі, а воно затяглося, – так нічим і не заспокоїв. – Чув і про те, що Османська імперія невдовзі розвалиться. Може, й не зараз, тільки всі чекають, щоб і собі відхватити ласий шматок. А що, наробили зброї, то не ржавіти ж їй, – почув і таке від товариша.

З останніми словами Карпо зовсім не збирався погоджуватись, та все-таки стримував себе, аби нічим не зіпсувати такий святий для нього вечір.

– То як же їх звати – того, хто стріляв, і того спадкоємця престолу?

Хоча й зрозумів, що вбивство тут ні до чого, а хотілося почути ті імена і запам’ятати.

– Серб Гаврило й австрієць Франц Фердинанд, – Андрон навіть повторив декілька разів.

– А Гришка вже два Георгії отримав, – спішив Карпо своїм похвалитися.

– Отакої! – аж надкушена картоплина впала з Андронового рота. – То ти його хоч чомусь навчив? – умить передумав продовжувати про ті передумови.

– Трохи. Ти ж знаєш, я й сам не все опанував, – Карпо від сорому навіть опустив свою важку голову. – Треба було багато від чого зректися, а я того не зробив. Закохався… – сказавши, аж засоромився. – Ніколи не думав, що то – справжня хвороба. Куди, було, не піду, а її очі переді мною. Вона, може, й не згадувала мене, пішла за пана та й жила собі в достатку. Хоча навіщо тепер це ворушити? Що було, те спливло… – він усе частіше блимав віями, так і не зізнавшись, що ті очі й зараз інколи виринають із минулого.

– Не побивайся, друже. Не хотів я тобі говорити, та доведеться, раз мова про те зайшла, – він теж протирав своє єдине око, хоча вже й не пригадав би, коли воно було мокрим. – Померла твоя Христина. Народила дитину, а сама невдовзі померла. Кажуть, від тифу, а то, може, й з нудьги.