Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Нічого, я вже звик, приноровився, – пробасив зовсім дорослий Тимофій.

– На Гриця не треба рівнятися, – продовжувала далі. – У нього своя дорога, – вона й так бачила, що у них різна вдача. – А якщо ти знову про одруження, то погуляй трохи. Нікуди твоя Меланя не дінеться, коли ще якийсь рік посидить біля своїх батьків. Зараз брати її нікуди, – обвела поглядом свою малу хату. – Тут і без неї тісно. Оксанка сьогодні на скриню свою постіль перенесла. Твердо, каже, зате сама собі хазяйка, – кивнула в той бік. – А коли всі повстаєте вранці, то й кочергою біля печі не розвернутися, – умовляла, хоча й шкода було, бо й сама ще не забула, як хотілося заміж. – Тільки ти не сердься, якось воно буде, – додала після недовгої мовчанки. – Нехай коли Гришка з війни повернеться, бо і йому ж хочеться на братовому весіллі погуляти, – навіть зраділа, що таке на думку спало. – Оце вже потанцює! – аж у грудях щось плигати почало. – Як піде гопака, то й скаче, і колесом крутиться, а хлопці лише кліпають очима, бо не те що танцювати, дивитися за ним не встигають. І хто його навчив? – А усмішка один за другим роки з неї скидає, та так спішить, так спішить, неначе зовсім молодою зробити задумала. – Бач, казали, що безграмотним залишиться, а він як гарно пише. Бідкалися, що й не читатиме, а він швидко й правильно. Говорили, що наймитом ціле життя буде, але й у тому помилилися, – від задоволення аж совалась на лаві. – Який не є, а до всього хист має! – ті думки так посолодили її душу, що й від меду солодше не буває.

Тільки по хвилі все те минуло, а в їхній хаті знову запала тиша. Настя, як і раніше, зиркає на дорогу, а Тимофій мовчки топчеться біля порога, хоче про своє договорити, та знову не наважується.

– Чи ти й досі тут? – повернулася вона до нього. – Наноси води, поки не стемніло, потім підемо господарство порати.

– Яке господарство, коли знову до двору підвода під’їхала, – хлопець аж зігнувся, аби побачити через маленьке віконце, бо тільки він у сім’ї ростом у матір вдався. – Чи щось заробите, а часу багато заберуть, – хоч і не подобалось йому те, чим вона займається, але сперечатися з нею не мав права.

– То не твоє діло, – різко обірвала. – Якщо не буду допомагати людям, Бог мене покарає, – відказала коротко.

Може, й не хотіла, але мусила прийняти ті знання, бо старенька мати дуже просила. «Нехай іншим разом, – тепер сама відкладала. – Нехай завтра, ви ж іще на ногах», – та так і дотягла, коли та вже ледве говорила.

Зараз про інше думала: «І чого він мені дорікає? Напевно, Меланині батьки щось говорять чи їхні родичі, – намагалася вгадати. – А що людям? Сьогодні вони до тебе дитину перелякану несуть та слізно просять, а завтра обсудять. Тільки мати радила на те не зважати, – пригадувала її настанови. – І грошей ніколи не вимагати – хто що дасть. А я й за хлібину чи десяток яєць дякую. Якщо в людини нема нічого, то й таку не вижену, коли в неї скрута велика, ще й своїм поділюся. Виходить, що це не заробітки, а мій обов’язок, – розмірковувала, шукаючи, чим себе заспокоїти. – Коли це не Боже діло, нехай Він позбавить мене тих знань, зробить так, щоб я все забула».

Пригадалось, як на сповіді отець Сергій наполягав покаятися, а вона так і не зрозуміла, за що. Сердилася й на свої думки, які час від часу намагалися душу гризти. Та коли хтось стукав у двері чи просто просився в хату зі своєю бідою, ураз про все забувала.

Дід Карпо давно виглядав свого товариша Андрона. Інколи навіть на вокзалі його шукав, перепитував у старих бандуристів, яких ще багато ходило по білому світові: раптом хтось та й зустрічав. А вечорами сумував, пригадуючи, як той завжди приносив йому найцікавіші новини, ба навіть знав, хто над ким панувати тільки-но збирається. «Мабуть, царська розвідка володіє меншою інформацією, ніж старий козак Андрон», – часто так про нього думав. Узимку ще частіше його згадував, особливо коли після обіду вже й сутінки починали насуватися. Здавалося, посиділи б із Андроном біля теплої лежанки, погомоніли, куди б і сум дівся.

У молоді роки все йому так було довкола, а зараз і похмурого неба не любив, яке могло так набундючитися, неначе на всіх сердиться; дратував і біло-сірий ковпак, який днями міг висіти просто над його хатою, а коли сніг несло стіною, одразу квапився розпалити грубку. І тільки тоді, коли в ній починали потріскувати дрова, йому ставало легше. А вже як усядеться на теплій лежанці, то й зовсім як у Бога за пазухою. У теплі навіть думки починали літати, а розгулявшись, стільки всього могли повернути з минулого, що й не передивитися. Серед того навіть Самарський православний монастир міг вигулькнути. Тоді й пригадував старий Карпо, як хворих і старих козаків водив у шпиталь, що при тій святій пýстині, яких приймали там ще з тих часів, коли слава про Запорозьку Січ тільки-но почала розходитися.

А такі малі сироти, як він та Андрон, доглядали старих запорожців, разом із тим набиралися знань, яких вистачило на все життя. Та такого наслухалися про козацький край, про рідну Ойчизну, що не боялися навіть померти за неї. Тож коли підросли, хотіли тільки козакувати, хоча це вже було зовсім не те – служили Російській імперії, завойовували для неї землі та клали за царя своє здоров’я. Але й тому прийшов край – після серйозного поранення першим з тієї обойми вибув він, а невдовзі й Андрон, а відтак вони знову зустрілися в тому-таки монастирі на Божій службі. Отримавши благословення, Андрон пішов звідти з кобзою збирати та розносити правдоньку, а він поїхав погостити до рідної сестри, та тут і залишився, бо клята культя прив’язала його до цієї напівтемної мазанки.

З того часу Карпо чекав на свого товариша мало не щодня, адже той не напише і не передасть. Тільки не було такого, щоб прийшов Андрон, а Карпа вдома не застав.