Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

вивітрився. Доктор дивився на стелю. Дивно, не помічав раніше цього розпису. Потьмянілі небеса, якісь темні обриси людей — годі розгледіти, мабуть, святих. Душам померлих звідси і летіти далеко не треба. Що б на це сказав старенький отець Лука, який щодня приходить сповідати хворих?

Він забороняв священику, пояснював, мало не погрожував револьвером, та марно. Потім махнув рукою, зрештою — це його обов'язок. Священики першими гинуть під час епідемій, навіть раніше за лікарів. Тих іще трохи рятує задушливий омофор карболки. Будь відвертим хоч перед собою, не грайся у цинічного товстошкірого доктора — ти боїшся підхопити тиф, щодня ловиш себе на думці, що шукаєш у собі перші симптоми цієї страшної хвороби.

Він урешті звівся з тапчана. Треба хоч якось заснути, розігнати щільну зграю чорних думок, що обсіли тебе. Завтра багато роботи, треба бути на ногах. Він зламав ампулу і набрав у шприц один мілілітр прозорої рідини. Повільно ввів під шкіру голку.

Спочатку наче вдарило, штовхнуло, потім звідкись знизу живота пішла хвиля приємного ласкавого тепла. Він заплющив очі. В пам'яті зринуло бубоніння старого професора: морфій — вєщєство сємєйства опіатов, содєржит ряд алкалоідов — морфін, кодеїн... Червоний корпус університету й біля нього люди в хакі. Ціла процесія — більшовики під проводом якогось губатого вождя урочисто несуть велику ікону. Наче абсурдна постановка божевільного авангардиста — на іконі цар Ніколай. Вони натхненно виспівують Інтернаціонал і розмашисто хрестяться.

У ці величні, майже вагнерівські, хори знову вривається голос професора,— дєйствіє морфія на організм сопровождаєтся состоянієм блаженства, льогкості тєченія мислі, пацієнт іспитиваєт состояніє ейфорії...

Які ж вони милі і приємні люди. І співають просто чудово — «Ми наш, ми новий мір построім...» Йому захотілося приєднатися до них, долучитися до цього екстатичного дійства, та він зненацька усвідомив, що вбраний у стрілецький однострій. То було б якось недоречно, це наче прийти в оперу в костюмі для верхової їзди. Навіщо засмучувати цих милих людей? Він тихцем проскочив усередину. Довго йшов сходами та звивистими коридорами. Ось нарешті знайомі двері — як то він аж тут опинився? Це анатомічний театр. Але тепер той не видавався, як колись, ні таємничим, ні страшним. На демонстраційному столі двоє якихось людей препарували череп трупа. Вони чомусь не були одягнутими в білі халати. Один із чоловіків був маленьким, опецькуватим і лисим, другий — худим, із виразно семітськими рисами обличчя і чорною цапиною борідкою. Той, що з цапиною борідкою, вправно різав кумачеве полотнище на стрічки з різними гаслами, другий швидко запихав їх у череп.

— Аґхіінтєґесний ґєзультат получаєтся, товаґіщ Тґоцкій, єслі к нашим пґолєтаґскім лозунгам добавіть несколько чеґносотєнних,— зауважив лисий.

Як же гарно вони це роблять — вправно, швидко! Коли ті закінчили, труп підвівся і впевненою ходою пройшов повз нього. Як живий, навіть кумач із вух не стирчить, хіба в очах трохи червоним просвічує.

Це чомусь навіть не лякало, просто було цікаво. Зрештою, що поганого в тому, що є люди, у яких голова напхана гаслами замість мозку? У тебе ж мозок є, ти ж здатен мислити.

Дуже свербів ніс, та це відчуття не було неприємним.

Знову у голові лунає бубоніння професора: «Вторая фаза дєйствія морфія характєрізуєтся радостью, восторгом, мислі о нєпріятном тєряют свою актуальность». Я ж здатен критично мислити, це ж були просто галюцинації, це морфій. Який чудовий розпис на стелі! Серед темних грозових хмар, поцяцькованих восьмикутними золотими зірками, зображено фігури святих. Двоє трохи схожих між собою суворих бородатих старців. Мабуть, Петро і Павло. Павло дивиться просто на тебе. На кого ж схожий цей святий? Та це ж Антін Онисимович, а білі шати — це не біблійні одежі, а лікарський халат, накинутий наопаш поверх військового однострою.

А другий — невже отець Лука?

Святий усміхнувся: «Ви, юначе, добрий лікар. За інших умов я б залюбки взяв вас до себе асистентом. Та, на жаль, від сьогодні я більше не практикую, тепер у мене є інші обов'язки».

О, це неабияка честь, адже Антін Онисимович до війни був успішним і авторитетним у київському медичному світі хірургом. Але чому він більше не практикує? Адже у нас і так бракує лікарів,— здивувався Михайло.

В коридорі лунали голоси, чувся тупіт чобіт. Рвучко розчинилися двері, й у палату ввірвалися якісь солдати з гвинтівками.

— Сюди не можна, тут тиф,— навперейми білою чайкою кинулася Галинка. Один із солдатів ударив її багнетом. Вони вбивали хворих у ліжках. Спокійно, без ненависті, перемовляючись, із папіросками в зубах.

Михайло висунув шухляду столу й дістав револьвер. Поволі, зосереджено, один по одному вклав у барабан свого нагана сім набоїв. Йому ще не доводилося вбивати людину. Не з якихось химерних релігійних переконань, на кшталт толстовства, ні, він у першу чергу військовий і стріляє дуже незле. Але він доктор, вбивати, зрештою, не його морока. Та це, напевно, не люди, це ж ті самі безмізкі ляльки, манекени з анатомічного театру. Намагаючись гучно не клацнути, звів курок, застебнув на всі ґудзики френч, одів кашкет і різким рухом зірвав простирадло, що відділяло його «ординаторську» від палати. Він стріляв швидко і влучно. З їхніх голів вилітав кумач та висипалися літери більшовицьких гасел.

Манекени падали на підлогу мертвими — вони ж бо не можуть жити без гасел, одразу вмирають. Здається, це тривало цілу вічність, аж поки наган замість пострілу лише безпомічно клацнув — закінчилися набої. За мить кремезний бородатий червоноармієць, що встиг отямитися від переляку, уміло вгородив доктору багнета під ліву кишеню френча.

* * *

Після знищення двох шпиталів і революційних експропріацій майна буржуазного контрреволюційного елементу Перший український кінний полк червоного козацтва під командуванням