Юрій Камаєв - Мед з дікалоном

дрібний перший сніжок, і холодний вітер пронизував наскрізь. Коли шпитальні вози вийшли за місто, пролунали далекі вибухи.

Один із поранених звівся на ліктях і подивився в той бік. У його очах була безнадійна туга.

— Знаєте, що то було, докторе? Це вмирали наші панцерні потяги... Для них рейки скінчилися — далі поляки...

Скоро, мабуть, і наші рейки скінчаться. А десь на тому боці Дністра після важких боїв із галерниками гинуть рештки Галицької Армії — з польських радіоперехоплень виходить, що її вже не існує, вона розбіглася...

А ми і тут не зачепимося — полки по п'ятдесят-шістдесят людей, батареї без амуніції, і лише безліч різних штабів та урядів...

«Наші війська відходять на зарання підготовлені позиції для завдання рішучого удару супротивнику»,— зринула в пам'яті фраза з останнього наказу. Скільки вже було таких наказів... У можливість цього контрнаступу вже не вірить навіть наївна Галинка, сестра-жалібниця. Ми просто котимося, втікаємо, зрідка огризаючись. У вояка безнадійно відступаючого війська немає мрій, вони розтанули, згинули. Лишився лише обов'язок перед шістдесятьма хворими людьми й усвідомлення власної безсилості. Від тифу немає ліків. Хіба недосяжний і міфічний патентований американський препарат, байки про який ходять серед фельдшерів? Є лише морфій...

У Галинки червоні від сліз очі. Помер той хорунжий. До останнього говорив їй двозначні компліменти, сипав дотепами, читав якісь віршики... Кріпився хлоп щосили. А перед смертю марив, кликав якусь Катрусю.

Бідна щиросерда Галинка... Вона, здається, до цього ніколи не звикне. Та тут є лише один доктор — пан Бог. Та чи є він узагалі... Напевно, є, та на цьому клапті землі він одвернувся від людей. А може, просто спить богатирським сном десь на небесах і не відає, що тут робиться. А коли він урешті проснеться, одразу ж настане лад і благолєпіє. Знову засвітяться осяйні вітрини київських крамниць і ресторацій, замість п'яної червоної солдатні з'являться на вулицях панянки, вбрані за останньою європейською модою, у парадних буде чисто і чутно буде ароматами парфумів і доброго тютюну, а не смердітиме сечею. І скрізь будуть у пошані герої визвольної війни, оповиті вдячністю простих обивателів, прихильністю жінок і благоговійною повагою юнацтва. А казнокради у військовому і цивільному, галасливі та зрадливі політикани просто згинуть — як роса на сонці... Він саркастично усміхнувся. Всього лиш півроку тому, коли українське військо переможно вступало до Києва, це не видавалося знущанням. Мабуть, пан Бог таки спить.

Доктор запалив цигарку. Ядучий дим міцного тютюну лише їв очі, легше не стало. Він не спав уже другу добу. Оперував цілу ніч у сусідньому шпиталі. Просякнуті кров'ю бинти, нутрощі, відрізані руки та ноги — усе нашвидкуруч, похапцем. Військові лікарі насправді не лікують, а лише тимчасово повертають до строю.

Здається, закінчили... Він спробував заснути, та не зміг. У потойбічні свідомості знову була захляпана кров'ю операційна, скальпель, крики болю. Навіть уві сні він продовжував оперувати.

— Фронт, як нитка, на позиціях один стрілець на п'ятдесят метрів. Ми й тут не затримаємось,— гугнив басовитий голос за ширмою, — червоні можуть прорватися в будь-який момент.

Настійливе штурхання у бік.

— Пане докторе, знову привезли поранених.

Начальник шпиталю, Антін Онисимович, либонь, одлитий із криці. Здається, він ніколи не спить і не втомлюється.

— А що ви хотіли, юначе? Я ж із Залізної дивізії, у нас усі залізні.

Та ти не залізний, хоч і намагаєшся якось триматися. Антін Онисимович глянув поверх окулярів і лише похитав головою.

— Колего, ви надто втомлені, вам не можна більше оперувати. Ідіть виспіться...

Михайло намагався заперечувати, хоча відчував, як тремтять пальці.

— Докторе Синицький, наказую вам негайно повернутися до вашого шпиталю,— голос Антона Онисимовича бринить металом. Ні, напевно, він таки залізний.— Наказ, пане докторе,— він вмисно, наче хвацький лейб-гусар, клацнув підборами.

Ці шістдесят людей повільно помирають, лиш ти й одна сестра-жалібниця, бідолашна Галинка. Нещодавно була ще одна — пані Ольга, розбитна рудоволоса чортиця. Говорила з кумедним російським акцентом. Та за нею прийшли — підкреслено ввічливий детектив із двома похмурими козаками. Із військовою контррозвідкою погані жарти.

— Навіщо ти це зробив? — лише з докором запитала вона. Втім, він нічого не робив — був надто заклопотаним і неуважним. Він спав із нею, та зовсім її не знав. Більшовицьку агентку, товаріща Ольгу, розстріляли наступного ранку. Розстрілюють чомусь завжди на світанні. І добровольці, і наші. Лише товаріщі розстрілюють безпринципно, будь-де і як-небудь, блюзнірськи порушуючи усі віковічні неписані правила та звичаї, перетворивши страту із похмурого ритуалу на щось звичне, буденне, навіть веселе. Для балтійського братішки вбити людину — «шльопнуть» — так само просто, наче грайливо ляснути по товстій драглистій дупі якусь п'яну курву.

Лунко звучать його кроки під давніми склепіннями. На нього чекає Галинка і шістдесят хворих. А може, вже п'ятдесят вісім. Двоє було дуже важких...

Знову палати, ін'єкції морфію, піт, гарячка, швидке нерозбірливе марення. Ці смерті сіє зовсім крихітне створіння боже — pediculus humanus corporis, одежна воша. Цей дрібний паразит відправив на той світ чи не половину українського війська.

— Пане докторе, я почергую ще, поспіть хоч трошки, ви маєте кепський вигляд,— просить Галинка.

Вона просто янгол, наша земля не гідна, щоб її торкалася ступня Галинки. Коли ми переможемо — куплю багато троянд, цілий оберемок, і посипатиму їхніми пелюстками землю перед нею. Ні, краще — коли просто виживу. Це менш фантастично.

Він приліг на тапчан в «ординаторській» — темному закутку, відгородженому старим простирадлом від палати з хворими. Та сон кудись