Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

Виговським і Зоркою, то звеліли чекати, докоривши, що ми самочинно порушили гетьманів рішенець під Замостям, а я подався ще й на Люблін,— потер він п'ястуком запалені довгим безсонням та димами очі.— Але переможців не судять, бо взяли ми і Люблін повністю, вважайте без бою, і всі доокружні замістя. Послав я, побратими мої, сповіщення про нашу звитягу твоєму, Богуне, улюбленцеві Сені Височану, то й він тепер радше підніме чорнорусинне Покуття при нашому спішному поході на Краків і Варшаву,— не сумнівався Максим, що так воно й буде.— Близиться, брати мої, до кінця вивільнення русинів і не лише із-під лядської, а й з-під литовської неволі! А це ж наша Картагена, і в Замості та Любліні тепер її Рубікон,— чомусь аж захлинався при частому диханні він.

Богун і Сірко одразу помітили, що очі в Кривоноса якось незвично світилися і блищали, а при розмові він чомусь прокашлювався, боляче проковтував слину і дихав так часто, ніби перед тим довго біг. Та й обличчя в нього було якимось почорнілим і ніби постарілим. Пояснювали обидва полковники собі те утомною зморою і довгим неспанням, однак і поцікавилися, що з ним.

— Здибалась мені під Ліпським і Замостям перевдягнена в козацьке шаття чата підкуплених підісланців Яреми, то ледь із шістьма своїми охоронцями справився з нею, окаянною, а виявилося, що той загоник Вишневецького був зачумлений, то моїх побратимів-захисників, опоївши оковитою, лишив тепер по виїзді сюди у лихоманці-пропасниці, а сам чую лише велику втому,— засмутився тим спогадом Кривоніс.

— Як же то вияснилося та виявилося, що загін був зачумлений?— тривожно спохопився перший Богун.— Там же, коли так, все твоє військо за тиждень зляже, Максиме!

— Та, може ж, воно ще й не чума, а лише лихоманка якась,— знову прокашлявся прибулець, обтяжливо дихаючи.

— Добридень, пани полковники! — переступив поріг гостинної хати гетьманів посланець.— Пан Богдан просить вас небарно до себе на раду,— вклонився він поштиво з порога і неспіхом вийшов геть.

За якусь хвилину Кривоніс, Богун і Сірко вже спинилися в порозі просторої світлиці перед явно чимось невдоволеним гетьманом, що зустрів їх, мабуть, завбачливо сам-один.

— Кому добрий цей день, а кому й ні,— окинув зизом очей прийшлих полковників у порозі Богдан, відповівши аж згодом на їхнє добридень.

— Атож, саме так, пане гетьмане, нам добрий, а ляхам ні, то й ми так гадаємо, і твої потуги те кажуть і в Замості та Любліні, і аж на Березині та Пруті,— відповів від імені всіх соратців Кривоніс, без запрошення всідаючись на ослона під вікном і припрошуючи жестом руки до того обох супутців.— Ти, Богдане, здається нам, також, як і ляхи, не ділиш із нами тієї переможної радості, яка панує у вистражданому нашому війську та поспольстві, а шкода, вона варта того.

— Припини це діточе базікання, Максиме! — спалахнув ураз господар, стримуючи в собі вибух гніву.— Скажи краще, за чиїм наказом ти повів без погоди зі мною та старшинами свій полк на Люблін? Уому ви змінили в поході на Замостя наш план наступу? Я що вам, бемулам, не гетьман тут уже?

— Сірків ось покійний настановця, пане Богдане, Іван Сулима, і на палі у ляхів будучи, говорив, що нужда і закони міняє, то і ми, його недостойці, з твого дозволу хай буде почуте, те тобі скажемо, бо керувалися ми не ad honores — честолюбством, а нуждою кінцево розбити і знести малими силами та жертвами останню велику фортецю ляхів, що таки і поталанило нам щасливо вчинити, а відтак, знано тобі, переможців не судять. Твої полки — вірні тобі, вони успішно взяли Жовтоводи, Корсунську та Кам'янець-Подільську твердині, Пилявці і Бар, хоч ти, щадячи ляхів, і відкликав мета, а Сірка ось відлучив від запорожців,— таки незвично тяжко дихав Кривоніс, аж гетьман те помітив.

— Загалом кажучи, прийшла, бачу, черга й мені сказати, що твоє змудрене поступування ляхам та завбачливе загравання з царем і іншими, думаємо, повторить недавню долю Уота Тайлера у бриттів, і ми не можемо бути при твоїй особі його Боллами. Ти таємно і протяжно щось трактуєш через Кисіля та інших із ляхами, чекаючи вибору магнатами і сеймом «свого» короля, і забуваєш та не чуєш, що поспольство велить тобі спішно іти на Варшаву і садовити справді свого короля на трон не за згодою сейму та королят, а їм навперекір, ad libitum — на свій власний вибір, і почати нашу історію тепер ad linea — з нового рядка та іншою мовою,— таки явно задихався Кривоніс, і Богдан, те ще раз зауваживши, сердито і клопітно заходив по світлиці.— Адже оте твоє зволікання тепер є ad absurdus — протилежно противне Катоновій мові про Картагену, яку ти мені повторяв, щасливо почавши із найважливішого за Вергіліусом — від Юпітера і за Горацієм — ab ovo — від яйци, піднявши та очоливши чернь. Не ти хіба,— тяжко дихав Кривоніс,— казав за Цезарем: ale a j acta est — жеребок кинуто, то не відкладай вирішення людської волі до грецьких календ, яких у них, як відаєш, не було, бо і ти, і ми підемо ad patres — до праотців, і що тоді скажуть про тебе і нас не лише посполиті та козаки, а й діти та онуки?

— Вами, хворими, бачу, керує прецінь чорна кровожадоба,— із усіх сил душив у собі гнів гетьман Хмель, гублячи його ще й ходінням по світлиці.— Нас нищить ab antiguo — споконвіку, Максиме, розбрат, а твої слова, можна трактувати ab hoc et hab hak — і так, і сяк, бо ви не справжні захисники у поспольства, а дияволові, ти і Богун — у черні, а Сірко — в розбещених січовиків, що заповзялися мене звести зо світу розбратом, як рече мій сповідник панотець Федір.

— Отож і є. Він у тебе — мжиця й тля,— мов упік Кривоніс Хмельницького Федором,— він платно