Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

було дістати, але самотужки опалювати її щодня було досить важко. Якось цілий день займалася дровами — тягала, рубала, а тепла врешті вистачило на дві години. Тижнів три так жила і навіть не захворіла. Щоправда, таблеток багато їла. Зате там я почувалась в абсолютній безпеці.

Взагалі, коли я приїхала в Широкине, було літо. Ми тоді приїжджали першого разу буквально на три дні. Пройшлась по селу, а там запах тротилу змішаний із запахом моря… Зруйнованих сіл я вже надивилась, але щоб курортне місто і без жодної людини — було сильне враження. Маріупольський напрямок взагалі я полюбила більше, ніж Донецький.

Найбільше завжди мене обтяжувала необхідність постійно ховатися. Їде перевірка до військових — нам треба ховатись, бо ми ж УДА, фронтові нелегали, і нас там не має бути. Тільки домовилася попрацювати на позиціях, бо наші зазнають втрат і сєпари оскаженіли на цій ділянці зовсім, — їде якась комісія. Журналісти мене в обличчя впізнають часто, тож від них теж варто ховатися. Бо напишуть, що зустріли мене там-то — значить, там є УДА, і армійський командир, який нас прикриває, буде за це покараний, а нас виведуть з фронту. Волонтери роблять фотку, виставляють у Фейсбук і позначають геолокацію, де зроблена фотка… Тож ховатися доводилось постійно.

З цим пов’язані й інші проблеми: коли гине хтось із ДУК чи з УДА, про це всі мерщій починають писати в соцмережах, а у зведеннях Міноброни — втрат немає. І починається крик і звинувачення в бік Міноборони: «приховують втрати», «Міноборони добровольців людьми не вважає». Зчиняється ґвалт, починають потерпати командири, які з нами співпрацюють, мало не до позбавлення посади. І результат — що армійці нас виганяють, — він логічний. Тож кому краще від цих істерик? Хоч скільки не намагайся людям пояснити — нас і живих тут офіційно не було, ну, не може Міноборони оприлюднювати інформацію про нас мертвих, бо ми — українські «іхтамнєти», нас просто немає в їхніх зведеннях. Краще зібрати тихо допомогу рідним чи гроші на похорон — ото реальна допомога, а не істерики.

Нещодавно я пройшла навчання на офіцерських курсах. Це було справжнє пекло. Я дуже старалась, бо якщо вже за щось беруся, то роблю якісно. Тож студіювала підручники, хоч було страшенно важко, бо програму офіцерського училища запхали у чотири місяці навчань. Були дні, коли я плакала і хотіла вже все це покинути. Так навіть на війні важко не було — і фізично, і морально. Але я таки довела почате до кінця, вивчилась на артилериста, тож тепер я — офіцер. І іспит здала на «відмінно» — першим пострілом накрила ціль.

З мого підрозділу мало бійців загинуло. Але і в цивільному житті ми втрачаємо людей — бабусь, дідусів, рідних. І після будь-якої втрати треба жити далі. Можливо, в мене так голова влаштована, але в мене немає ніякого ПТСР. Я переживаю, звісно, за побратимів, але від’їжджаю на 20 кілометрів від передової, і в мене вмикаються мислення і рефлекси мирної людини, і навпаки. Я не падаю на підлогу від петард і салютів. Жодних докорів сумління через вражені цілі не відчуваю — не я це почала, мене змусили взяти до рук гвинтівку ті, хто намагається знищити мою державу. Навіть оті троє вбитих за ніч сєпарів (до речі, вони з Росії були) — не я ж до них лізла в окоп, а вони лізли в мій, щоб нас убити. Тож я лише захищала і захищалась. Я не вірю, що цей конфлікт буде розв’язаний мирним чи дипломатичним шляхом. Була б за мирний шлях, але, як на мене, це нереально. Тож залишається лише силовий. В усі часи священики благословляли воїнів захищати свою землю.

Щойно закінчиться війна, я піду з війська. Я отримала офіцерські погони лише тому, що війна затягується. І поки вона триває, треба розвиватись і вдосконалюватись. Але в глибині душі я залишаюся цивільною людиною. Можливо, після перемоги повернусь у журналістику, можливо, займуся громадською діяльністю. Але поки що це питання не на часі, бо війна триває, і я мушу бути тут.

Вікторія Дворецька
«Дика»
Батальйон «Айдар»

Був березень 2014-го, вже окупували Крим. У нас був один сотник на Майдані, він сказав: «Це війна». І ми вже жили із зібраними рюкзаками, готувалися. Наш побратим Паша Ведмідь, покійний уже, почав нас потроху тренувати, і ми чекали відправлення. Спершу думали, що поїдемо у Крим. Але Крим зам’яли, і туди нас ніхто не відправив. Настав травень. І у травні почали формуватися з Майдану автобуси — колони, які їхали в Луганську область.

Куди їхали, ніхто не знав, бо не було ще жодного батальйону. Відбулася нарада сотників (я була на ній присутня), на якій проголосували за створення підрозділів від Майдану, але що конкретно буде, ніхто ще не знав. Перші автобуси вирушили 8 числа, з 8-го на 9-те. Мене тоді не відпустили, бо я мала координувати порядок у Маріїнському парку. Я сильно образилась тоді. Десять днів ходила за сотниками і говорила, що, мовляв, нічого не робитиму, поки не відправите. І 19-го мене посадили в автобус, сказали: «Їдь уже, тільки нас не чіпай!»