Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

моїй професії важлива терплячість. Чекати на одній і тій самій позиції, що рано чи пізно ворог висунеться, навіть на тій позиції, де він дуже обережний. Часом працюю в парі. Найкраща пара для мене — кулеметник. Або автоматник. Аби людина надійна. Часто після мого пострілу «отвєтки» немає досить довго — спершу в них евакуація пораненого чи вже тіла, і голову вони боятимуться висунути відносно довго. Відповідь може бути дуже потужна, але не одразу ж. Це, до речі, одна з опосередкованих ознак того, що в тебе щось вийшло. Мстяться так за свого. До речі, теорію, яку ми вчимо, опановуючи снайпінг, практика дуже часто ламає.

Певний час ми були в районі Водяного і Опитного. Зачищали посадки. Мене частіше не брали, ніж брали, але все ж. Натрапляли на їхні ДРГ, часом робили засідки. В нас була чудова дівчинка-розвідниця, позивний «Ліса», вона дуже добре працювала і могла велику вагу на собі нести, не втомлюючись. Потім вона загинула. Перша зима була дуже «гучною», тоді саме йшли бої за аеропорт. У нас була ситуація, коли ми трішечки «проклацали дзьобом», і до нашої тодішньої бази підійшли вороги. Базу підпалили, почалась детонація БК, мене викинуло вибухом. Контузія, розрив зв’язок на нозі. Тож пробула я зиму на милицях і не дуже воювала тоді. Інша неприємна ситуація була, коли трасуюча куля надто близько до щоки пройшла і залишила на мені слід від опіку. Стріляли не в мене навіть, випадковість. Але згадку на щоці про це маю. Іншим разом уночі вийшли з бліндажа, заступаємо на пост. Побратим побачив, що я комірець на бронежилеті неправильно одягла, поправляє, а тут — хоп! — і куля між нами пролетіла.

На щастя, мій чоловік мене завжди підтримував і ніколи не намагався зупиняти. У нього є син від першого шлюбу, і він його забрав до нас, на фронт. Він сказав: «Не можу я посилати чужих дітей на можливу загибель і ховати при цьому свого». Навчили його, чого могли, і він воює з нами — чудовий солдат із нього вийшов. Він дуже здібний, дуже швидко всього навчився. Батьки переживають, звісно. Усі переживають за дітей. Думаєте, батьки дівчинки більше бояться, ніж батьки хлопчика? Мама може поплакати, попереконувати. Але підтримують усе одно. В мене чудові свекор і свекруха, вони мої другі батьки і теж мене дуже підтримують.

У 2014-му ми працювали в районі Донецького аеропорту, у 2015-му — неподалік Волновахи. А найдовше я пробула біля Маріуполя. З початку 2016 року — в районі Широкиного і Водяного. За цю війну я, на щастя, не зробила жодного вчинку, через який мені було б соромно, лише за свою фізичну слабкість. Найбільший мій страх за всю війну — стати тягарем для хлопців, підставити їх.

Багато хто вважає досягненням, коли тут, у районі Маріуполя, я встрелила за ніч трьох «сєпарів». Але це не моя заслуга, це просто удача була. Це сталося на день Незалежності, між 9-ю і 10-ю вечора. Вони, певно, думали, що ми повпивалися на честь свята. Прийшли ми з напарником на позиції уже затемна — засвітла туди не зайдеш, бо стріляють. Напарник мій з автоматом, взагалі вперше на тих позиціях. Військові попросили його допомогти мішки закинути, бо ті мішки майже щодня їм руйнували. Щойно вони перший мішок закинули, як у нього стріляють. Укріплення вирішили відкласти, бо сєпари того дня щось надто злі були. І тут бачу — лізуть до наших позицій: шестеро, вилазять з окопу, передають один одному зброю… Страшно стало. Був би кулеметник у парі зі мною — ми б усіх шістьох поклали, я ж сама встрелила лише трьох.

Найголовніший урок, який мені дала війна, — те, що мотивація перевершує все інше. Конкретно в моєму підрозділі є інсулінозалежний діабетик — йому треба робити 2–3 уколи на день. Цей хлопець воює у розвідці. Хлопець на протезі є. З різними проблемами зі здоров’ям були і є хлопці, і всі вони воювали.

Снайпер, як на мене, — саме жіноча професія. Але в нас була талановита дівчина «Вега» — сапер і гранатометник. Ваги в ній кілограмів 60, але вона тягала і гранатомет, і боєприпаси важкі до нього. Була дівчина «Ліса», я про неї згадувала, її вже немає. Вона займалась біатлоном до війни, стріляла, як ніхто в нашій групі, надзвичайно майстерно. З неї був би чудовий снайпер, якби не темперамент — вона була активна, запальна, таким важко бути снайперами. Але розвідниця з неї вийшла чудова. 7 кілометрів пробігти для неї було простою річчю, попри вроджену ваду серця. Унікальна дівчина була. Померла вона за загадкових обставин, не в бою. Її знайшли з кульовим пораненням у Маріуполі.

До важких обстрілів я звикала дуже довго. Хлопці, як правило, призвичаювались за тиждень, а я — довго. Але мій рецепт — знайти для себе максимально безпечну схованку, яка тільки є у цьому місці, щоб у ній у вільний час відпочивати і добре висипатися. Усвідомлення того, що ти зробив максимум для власної безпеки, заспокоює. Важко було в 2014 році. Ми стояли певний час на блокпосту з армійцями, і от ти за день розговоришся, можеш навіть потоваришувати з кимось, а наступного дня його вже везуть 200-м чи 300-м. Колись у той період обстріл застав мене в наметі: ніч, нічого не видно, навколо все заміновано, свої речі знайти не можу, де бліндаж, просто не бачу. Знайшла, звісно, але відтоді намагаюся спати в максимально захищених місцях — хай сиро, незручно, зате безпечно.

У Широкиному згодом я знайшла собі чудовий підвал, його б, мабуть, і 152-міліметровий снаряд не пробив. Опалення не було, була зима, і я жила там при мінусовій температурі — вода замерзала. Інші жили в більш зручному приміщенні, і лише ну коли вже зовсім «крили» їх, вони прибігали до мене в підвал, а мені вже нікуди не треба було бігти. «Буржуйку» можна