Рімантас Кміт - Хроніки Південного

з рук нам вирвуть і змиються. Так, ніби в нас тут, у Литві, просто гаплик — всі з голоду конають. Як не крути, але юрба пенсіонерок — це сила. Якось мєнти намагалися щось з тим зробити, бо по гучномовцю безперестанку повторюють, що на вокзалі «тарговля запрєщєна», то коли вони спробували бабкам пояснити, ті як почали волати на них: ідіть ловити рекетирів, а не ганяти тут бідаків. А мєнти теж хороші — дістають тільки тих, хто старший, а молодшим багато не пояснюють. Тепер у мєнтовці тільки такі працівнички й залишились, що здатні ганяти лише пенсіонерів та українців, котрі приїхали на гендель.

Цього разу ми набрали ковбас. Українцям ковбасу важче продати, оскільки люди в нас бояться трихінельозу. Тому скупились ми задешево, щоб далі проштовхнути це без етикеток як литовський товар. Чомусь тут вважають, що куплене в українців буде з Чорнобиля або з трихінельозом, а якщо купив у якомусь кіоску в нас, то все буде нормально. Тому можна проштовхувати цю ковбасу як місцеву за зовсім іншою ціною. Взяли ще у торговців декілька пляшок горілки — знаємо пару вічно спраглих чуваків — і не гаючи часу, продали за пару баксів. Ось і всі наші справи, мілкота, лише задля підтримки форми, щоб знати, що до чого, та тримати руку на пульсі. А чим іще зайнятися? Не по двору ж вештатися — кому тепер потрібні дурниці з тою Едитою. На танці ходити зараз теж не найкращий час. Тому щовечора лежу у своєму ліжку і дивлюсь тєлік, іноді до другої-третьої ночі. Мама просовує голову в двері й каже:

— Що ти тут дивишся?

— Німецький канал.

— Але мені здається, що він для дорослих?

— Таж я не дитина. Я так німецьку мову вчу, так слова краще запам’ятовуються. Наша нова вчителька сильно вимагає.

— Ну, дивись, ти, німцю.

Я так і не зрозумів, від чого мама мене оберігає. Вона прала мою постіль і певно що бачила плями, залишені після того нічного телеперегляду, ну то й що — можу казати «еякуляція», «полюція» чи як там… Але ні! Вона мене питатиме, ніби я їй щось скажу. Для мене було важливіше впорядкувати свої думки «про це» в голові, яка була напхом напхана різною інфою. Я геть не вірив, що від цієї справи рука може вкритися густим волоссям, але те, що може сім’я скінчитися, і тоді, коли стукне тридцятка, уже не допоможуть ні журнали, ні порнуха — це звучало більш резонно. Можливо, справді разом зі спермою можуть витекти мізки, можливо, в мене вже рештки й залишились, бо останнім часом мої справи надто кепські. Але я нічого не міг вдіяти. Намагався хоча б не так часто, ну, пару разів на тиждень, але потім думаю: та яка різниця — два, чотири чи дев’ять разів. До того ж я був переконаний, що після цієї справи прищі зникають, а зараз це для мене набагато важливіше. Нічого на моїй шкірі не змінювалось, але, може, у майбутньому ще зміниться, тож не треба руки опускати. Виходило, мені самому потрібно багато проблем вирішити, і моя мати не була якоюсь там монашкою.

А ось наша вчителька німецької мови була монахинею, яка приїхала з Австрії. І вона з тою німецькою тепер точно скрутить нас у баранячий ріг. Ви тільки уявіть собі — вона нам щось пояснює, а ми нічого не розуміємо, лише окремі слова.

Що з того, що вона хоче нам пояснити плюсквамперфект. А що за плюсквамперфект, ми спочатку зовсім не могли второпати. Вона говорить, говорить, говорить, а потім запитує, чи ми ферштейн? «Найн! Найн!» — кричимо майже хором. Вона намагається говорити простішими словами, але ми все одно не розуміємо. А чого тут хотіти, якщо вона намагається про якийсь там плюсквамперфект нам розтлумачити німецькою мовою. Ми й литовською про це ні бум-бум.

Оговтавшись від першого шоку, ми спробували взяти ініціативу у свої руки. Ну, думали, поїдеш ти скоро додому, до Австрії. І зовсім не тому, що нам якась інша вчителька була до вподоби чи німецьку дуже хотілось би вивчити, але, прикиньте самі — приїжджають всякі іноземці нас вчити, начебто ми якісь там тупаки, а вони тут благодійністю займаються. Тому ми вирішили показати зуби. Ніхто домашку не робив, і на вчительку майже забили. Довели ми ту монахиню до того, що, мабуть, уперше в житті вона на когось кричала. Так верещала, що аж сама злякалась, потім ревіла і до директора погнала. А ми що? Ми винуватими не почувались, бо навіть пояснити нічого не могли, оскільки навіть нормального речення німецькою скласти не вміємо. Але згодом стало трохи її шкода. Вона була справжньою монахинею, по її очах було видно, що незаймана, і сама не розуміла, куди поїхала та як тут усе буде. Якимось дивом нам вдалося врубатися, як ті вправи потрібно робити. Хоча як перекладати ті граматичні конструкції, що вона нам вдовбує, ми не мали жодної уяви. Проте це не так і важливо, бо навіщо та німецька, коли увечері дивишся еротичні програми.

А в нас у школі ще одна нова вчителька — литовської мови. Кумедна така — питає, чи ми вдома читаємо. Ну, я їй кажу, що читаю, а вона питає що.

— Газети, — відповідаю.

А вона усміхається, каже, що газети — це добре, але це — не те. Що тут «не те», я не можу збагнути.

— Книжки треба читати, — каже вона.

— А який зиск з тої читанини? Я що, прочитавши «Анікщяйський бір»[4], дізнаюсь щось корисного? Або чомусь навчусь?

— А яка користь з тих газет? Через рік нічого не згадаєш, — говорить вчителька.

Ну, тут я не погоджуюсь. Образ Джордани[5] на фотці у місцевій газеті «Шяуляйський край» так закарбувався у голові, що я ще довго її не забуду. Стоїть вона, руки на животі склавши, повернувшись боком, схожа на Сабріну, тільки у тої цицьки більші. На ній — джинси та ліфчик з мереживом, і все. Волосся розпущене, а вуста… Звичайно, що всього цього я вчительці не казав.

— Проте можна дізнатися всі новини, різні звістки, все, що