Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

темніє. Наш татко, наприклад, яскраво-червоний. Татко надзвичайно красивий.

Мишко, ховаючи очі, кивав головою на знак згоди. Елісса хвалилася:

— Окрім своєї мови ми знаємо перську і грецьку. У Каркіді вивчили скіфську і таврську.

— Але ж твій брат без’язикий… Ой, перепрошую… Лулі не розмовляє.

— Ну і що? Люлі не розмовляє, зате все розуміє. А ще братик грає на флейті. Тому хазяїн велів нам давати смачну їжу і красиве вбрання.

Мишко лопотів віями, пригадуючи карту стародавнього світу та розповіді батька. Роздумував уголос:

— Фінікія займала острови Середземного моря та його узбережжя з боку Азії.

Елісса обірвала Мишкові роздумування. Стріпнула дрібушками.

— Чому була? Нашої батьківщини більше не існує? Чужинцю, ти щось знаєш? Відповідай!

— Ой, пробач, — не знав, як вийти зі скрутного становища Мишко. — Я не те сказав. Просто, щось переплутав. Зі мною таке буває… Перепрошую.

Лулі щось таки запідозрив. Малий недобре дивився на Мишка. Елісса теж встромила в нього гострі оченята і проштрикувала ними його, чужинця, наскрізь. Але напруження тривало не довго. Елісса враз збайдужіла до Мишка. Наразі увагу дівчинки заполонило її вбрання. Вона оглянула свою сукенку. Пригладила прим’яті складки, ретельно вишукувала на них порошинки, знімала їх.

«Дурень я. Ой, дурень, — подумки картав Мишко самого себе, немовби чужого. — Забув, у який час потрапив? Фінікія існувала ще до народження Ісуса Христа. Он Лулі з-під лоба зирить. Скаже жестами сестрі: він шпигун. І вважай — все пропало, полетіло шкереберть. Малі не довірятимуть тобі, нічого цікавого від них не узнаєш. А знають вони чимало. Сам-один, без їхньої допомоги, ти ніколи не відкриєш таємниці. А вона є в Каркіді. Є.»

Як Жовтопузика приносили в жертву?

— Ти — скіф? — порушила мовчанку Елісса, знімаючи з сукенки останню порошинку.

— Скіф, — сказав Мишко і не моргнув оком.

Елісса уважно, проти сонця, розглядала порошинку. Відкинула її і спитала:

— Як ти потрапив сюди?

— Мене привів до вас ось цей.

Мишко повів рукою в бік дуба, в який мав необережність тріснутися лобом. Але змія в норі він не побачив. Елісса радісно верескнула:

— Михайле, ти маєш на увазі Веселку! О, він такий. Він все може.

Елісса знову всілася біля брата. Мишко про себе відмітив, що обличчя дівчинки, коли вона говорила про змія, розцвіло. Перепитав:

— Веселка? Я назвав змія Жовтопузиком.

— Ги, ги, — сміявся Лулі.

— Хі, хі. Жовтопузик. Кумедно — зайшлася сміхом Елісса.

Вона пригладила намисто, що підстрибувало під час сміху, і зауважила:

— Ти назвав Веселку, як малого. Кумедно.

— Ви полоза не боїтеся?

— Веселка наш друг.

— Він же гігант.

— Ще й який. І дуже сильний. Коня легко задушить. Братик біля Веселки дуже добре ходив. Наливав молока в його черепок. Веселка ріс, ріс і перетворився на гіганта. Правда, братику?

Фінікійський хлопчик кивав головою. Повернувся тулубом, тицяв пальчиком у бік дуба і жваво белькотів. Напруження зникло. Мишко підкотив горщика, на якому сидів, до тапчана. Елісса уважно вислухала брата. По тому мовила:

— Лулі просить розказати тобі, Михайле, про те, як він урятував Веселку. Слухай. Буде цікаво. Боги за щось прогнівалися на каркідів. Весною вони їм не подарували жодного, бодай маленького, дощу. Рослини порудішали. Вівці, кози, корови і коні бродили навколо міста голодні, заходили в місто і не переставали мекати та мукати. На сходці греки вирішили принести в жертву Веселку.

— Його порубали? — скрикнув Мишко.

— Ні, просто прив’язали до шнура, натягнутого між стовпами, вниз головою. Веселка повинен був сам сконати. Але Лулі підкрався вночі до змія і звільнив його.

– І що? Лулі за це від греків перепало?

— Ні, обійшлося. Уночі пішов сильний дощ. Просто злива. Греки зраділи дощеві. Казали: сама богиня Артеміда визволила Змія. Відтоді ніхто не ображав Веселку. Навпаки, вважали його священним. Наш кухар наливав для нього у черепок молока.

— Пощастило, — щиро радів Мишко і за Лулі, і за полоза.

Обережно мацав гулю на лобі, що свербіла, запитав:

— Лулі панам грав на флейті?

— Грав. Також допомагав кухареві. Він дбав про Веприка, доглядав його.

— Кабанчика дикого?

— Та ні, пса. Я теж любила Веприка. Ми з братиком тужили, коли Веприк побіг до своїх, що без тіні. Одного разу Лулі подорожував із Веприком на кораблі нашого господаря. Я переживала за братика. Але Лулі мандрував не довго.

— У вас був гарний господар, як татко, — зауважив Мишко.

Чорні блискучі оченята проштрикнули Мишка наскрізь. Через хвильку Елісса заперечила:

— Не мели дурниць. Татко нас любить. Татко лагідний. А цей… холодний, як жаба. Брр.

Страшна історія зникнення людей у місті

Елісса відвернулася від Мишка. Сиділа до нього підкреслено боком. Лулі з осудом зиркав на чужинця і голосно підшморгував.

Мишко прагнув загладити свій промах. Але нічого гарного не придумав. Сказав перше, що блиснуло в голові:

— Веселка ялозив своїм язиком губи твого брата.

Лулі плаксиво скривився. Елісса гидливо зморщила носика. Скрикнула:

— Фу… Не ялозив! Веселка змащував губи братикові своїм молоком. Мої так само… Це молоко терпке, але приємне. Веселка нас врятував від смерті. Наші душі полетіли би до пращурів, якби не Веселка.

Вона знову відвернулася від Мишка. Мовчала, однак не переставала гладити скляні кульки намиста. Ніжно торкалась опуклих черепашок. Мишко подумав, що дівчинка скучила за своїми прикрасами і тому ними бавиться. А Лулі наїжачував бровенята і крутив голівкою. Немовбито до чогось прислухався.

Мишко хотів побільше узнати. Із таємничим відтінком у голосі розказував:

— Уявляєте, на моїх очах вартовий, що охороняв ворота, розчинився і зник. У мене коліна тремтіли. Я так злякався…

— О,