Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

коли починалася пошесть, було дуже страшно.

— Розкажи, Еліссо, розкажи, як усе починалося, — скинувся рибкою допитливий хлопчик.

Елісса втупилася у свої гострі коліна. Притримуючи на них шовкову сукенку, сумовито розповідала:

— Спочатку на місто опустилася біла густа хмара. Всі гадали — туман. А насправді, то була швидкодіюча отрута. Люди вдихали в себе пару і зразу же падали. Потім їхні тіла скляніли і зникали. Дивно, що одяг залишався.

Слухаючи сумну розповідь, Мишко хвилювався. Ним знову, як біля брами, опанував неспокій і страх.

— Щоб не Веселка, ми з братиком теж зникли, — упевнено сказала Елісса.

— Веселка зразу ж змастив вам губи своїм молоком?

— Ні, Веселка відірвався від землі — і став веселкою. Такою, що з’являється на небі після дощу. Коромислом вигнувся над нами і прикрив від туману. Веселка нас врятував.

«Ха-ха. Локшину вішає мені на вуха. Знайшла дурника», — думав про себе Мишко. Він крутнувся. Горщик перехнябився — і хлопчик упав.

Елісса підсунулася до брата.

— Сідай до нас, — доброзичливо запропонувала. — О, тепер не впадеш… Відтоді ми називаємо полоза Веселкою.

Мишко тер забите коліно.

— Я теж Жовтопузика зватиму Веселкою, — обіцяв. — А ще краще Жовтопузиком-Веселкою.

Діти сміялися. А коли замовкли, то привітно поглядали одне на одного. Мишко ненароком звернув увагу на сиві пасма, що все ще лежали на розложистих деревах. Роздумував уголос:

— Хмара, як швидкодіюча отрута. Дивно, що вона досі не зникла.

— Вона не зникає, а піднімається, — ділилася своїми спостереженнями дівчинка. — Треба нам тікати звідси.

Мишко заспокоїв Еліссу:

— Не бійся. Я вас напоїв чудодійними ліками, які аспірином називають. Сам теж проковтнув пігулку. Вдома. Усе обійдеться. Повірте мені. Моя мама класний фельдшер.

— Гаразд. Ми з братиком знаємо багато цікавих місць. Покажемо тобі.

Стоголовий Тіфон, що під землею, рветься на волю

Мишко розкошував. У нього з’явилися друзі. Щоправда, крім Лулі з Еліссою в місті ні душі. Але нікого їм і не потрібно. Дорослі страшенно занудливі. А понад усе люблять командувати. Тільки й чуєш з їхнього боку: «Но, но. Не руш! Сиди каменем! Не смій чіпати! Помий руки!». Дорослі частенько не володіють своїми емоціями і кричать на дітей. А захочуть — і відлупцюють малих за непослух. Без дорослих таки краще.

Але чому, коли складається все дуже добре, неодмінно вскочиш у халепу? І тоді все добре і приємне йде шкереберть. Так було і цього разу. Звідкись долинуло замогильне ревище. Земля під ногами в Мишка почала двигтіти. У нього під футболкою (вже повністю висохла після купелі в морі) побігли дрижаки. Хлопчик тримався за край тапчана, щоб не впасти. Досить з нього болісних приземлень!

Замогильне ревище обірвалося так само раптово, як і долинуло.

— Що то було? — запитав Мишко.

Лулі завмер, опустивши очі. Зате Елісска противно хіхікала.

— Злякався? Признайся: злякався? О, спочатку я теж боялася, а потім звикла до жахливих звуків. Не бійся. То Тіфончик буянить.

Лулі догідливо хитав голівкою й посміхався. Проте Мишко все ще боявся. Водночас гарячково пригадуючи історію звірюки, яку стародавні греки називали Тіфоном. І мав таки рацію. Бо Елісска підступно запитала:

— Знаєш про такого звіра?

— Звичайно, знаю, — байдуже кинув п’ятикласник.

Він дійсно пригадав міф про страшного і огидного звіра античних часів. Напівлюдина-напівзвір, синок Геї-землі Тіфон одночасно торкався руками неба там, де сонце сходить, і там, де заходить. На плечах носив сто голів із чорними язиками та вогненними очима. Голови своєї мови не мали. Вони копіювали звуки птахів, левів, вовків, биків, жаб. Це страхіття могло літати (тіло мало заросле волоссям і пір’ям). Лякало всіх вогнем і димом. Навсібіч сипало всепропікаючими іскри. Зевс, олімпійський найсильніший бог, розправився з потворою — скинув її у безодню. Задля більшої певності ще й завалив те місце високою горою Етною.

Легковажне ставлення близнят до Тіфончика позитивно вплинуло на Мишка. Він заспокоївся. А про себе дійшов такого висновку: «Під Каркідою в надрах землі є глибокі тріщини. Через них із тартару доходять крики якогось чудовиська».

Раптом земля знову задвигтіла. Тепер долинав жалісний голос, схожий на скигління песика. Мишко на звірюку не зважав. Навпаки, підстрибував на твердому тапчані, примовляючи:

— Голубчику, не подобається у темряві сидіти? На землі, серед людей, тобі не місце. Надто ти великий і страшний. Сиди собі в тартарі і не скімли.

Елісса щасливо сміялася. А Лулі супився, підшморгував і наставляв вуха. «Потерпає, що страховидло вилізе і його, як найменшого, зжере», — припустив Мишко.

Елісса підхопилася. Обсмикнула сукенку і скомандувала:

— Хлопчики, гайда до найвищої башти. Звідти далеко видно. А захочемо, то вийдемо у степ, де пасуться коні. Зловимо їх і погасаємо верхи.

Мишкові теж не сиділося.

— Згоден! Гайда! Побігли!

Проте Лулі не зрушив із місця. Він тицяв вказівним пальцем у бік комори і водив коло рота, як ложкою. Незадоволений, він щось вперто втокмачував сестрі. Елісса енергійно відповіла братові жестами.

Мишкові кортіло побігати містом. Він переживав, що через без’язикого, насупленого Лулі, мандрівка не відбудеться. Елісса перевела жести свого брата:

— Лулі каже: «Хлопчик із дороги. Він голодний. Треба йому дати чогось поїсти. Нам теж не завадило б підкріпитися». Мій братик, Михайле, про тебе турбується. Братик добрий.

Близнята знову розмовляли жестами.

«Вважають мене малюком, для якого підійшов час годувати», — про себе думав Мишко.

Він хотів сказати Еліссі, що не голодний. Але вона його випередила.

— Я сказала братикові, щоб ішов на кухню і зібрав харчі в торбу. Лулі нас наздожене. На башті перекусимо, бо я теж голодна.

Задоволений Мишко у відповідь кивав головою. Він дивився на Еліссу відкрито, зі захватом.

«Класна дівчинка. Не тільки симпатична, але й розторопна. Від неї я багато узнаю цікавого. Буду з