Людмила Когут - Мудрі жінки

Чекала, поки чоловік усе порозкладає. З кожною хвилиною вираз обличчя в неї змінювався, і нарешті вона просто розплакалась. Це були сльози щастя — перед нею на підлозі, фотелі, кріслах було розкладено безліч речей: від гарненьких торбинок і модельного взуття до білизни — різнокольорових бюстгальтерів і трусиків, різних кофтин, штанів, спідниць і костюмів. Світлана сміялась і плакала, дивилась на ці гарні речі, цілувала Богдана — свого коханого мужчину і знову сміялась і плакала.

Вона приміряла светри, блузки, костюми, штани — усе було як на неї шите. Богдан вгадав усі її розміри — не посоромився прийти в магазин з її старим одягом і взуттям, щоб добре підібрати новий. Одягав Світлані трусики і бюстгальтери.

Цілував її груди і сідниці. Знову кохалися — несподівано, пристрасно, шалено…

Світлана швидко одягнулась. Відкрила косметичку. Там було все: губна помада різних кольорів і відтінків, олівці для очей, духи.

— Кохана, я намагався тобі догодити. Наступного разу будемо вибирати разом, якщо ти цього захочеш.

Чи є така жінка на білому світі, яка такого не захоче? Обійди цілий світ — не знайдеш.

Світлана одягнула світло-кавовий костюм, взяла елегантну сумочку, взула мешти на високих підборах. Була справжньою красунею.

Богдан попросив покласти в сумочку її паспорт. Радісні вийшли з дому. На лавочці біля під’їзду сиділа Маруся і кілька сусідок. Вони були вражені красою молодої пари. Богдан підійшов і сказав:

— Знайомтесь, це моя дружина Світлана.

Маруся нічого не сказала, тільки протягнула руку і тихенько назвалась:

— Маруся.

Ніхто, крім неї, не впізнав у вишуканій дамі свою недавню бідну сусідку, яка колись, мов тінь, виходила з під’їзду і так само нечутно й непомітно заходила.

Зараз перед ними стояла молода дама, леді, принцеса — все в одній особі. Богдан обняв її, відчинив двері машини, допоміг сісти.

Сусідки ще довго дивились їм услід і схвалювали вибір Богдана.

Спочатку Богдан привіз Світлану в міський РАГС — подавати заяву на одруження. тінка не могла отямитися від таких раптових бурхливих змін в її житті.

Весілля мало відбутися через місяць. Богдан хотів, щоб Світлана якнайшвидше змінила прізвище, щоб вони розпочали спільне життя з чистого аркуша, з нової сторінки.

Потім приїхали в овочевий магазин. Машину зупинили навпроти входу в магазин. Увійшли разом. Продавці від здивування перестали займатись окозамилюванням покупців — припинили перекладати з місця на місце прим’яті помідори та фрукти. Усі працівники магазину зосередили свої погляди на молодій парі.

Богдан попросив покликати директора. Касир побігла виконувати його прохання, передчуваючи, що має відбутися щось цікаве. Світлана пішла в підсобку, де працювала раніше в напівтемряві та холоді.

Богдан попросив показати йому нові бухгалтерські книжки, які вона опрацювала за місяць, і звіти, які підготувала. Усе це він акуратно склав у заздалегідь придбаний пакет. Світлана ще не зовсім розуміла, що він хотів зробити, але довіряла йому повністю. Вийшли з темної комірчини, їх обступили продавці, вантажники, касири. Вони відчували, що станеться щось неординарне.

Набундючений директор швидко щось пережовував, ідучи до них. Видно, їв дуже жадібно, бо куточки рота і губи були масними. Від нього віяло суцільним брудом тіла і душі. Це було багате «валютне» сміття. Богдан рішуче і різко спитав, чи знає директор цю жінку. Той кліпав очима, які заплили жиром, як у вгодованого кнура, і не міг відповісти. Це була Світлана, але він не йняв віри, що ще вчора він дивився на неї зверхньо, а сьогодні бачить витончену леді з розумним поглядом глибоких очей, красиво вбрану, у дорогих прикрасах. Одяг — як на неї шитий, ніби вона все життя працювала в будинку краси. Богдан вів далі:

— Чи знаєте ви, що за будь-яку роботу треба платити, бути вдячним людям, які її виконують? А особливо, коли виконують роботу кваліфіковано.

Директор щось невиразно бурмотів і не міг відповісти на жодне із запитань. Він не сподівався такого перебігу подій, бо мав намір скористатися зі Світланиної праці і, найімовірніше, не заплатив би їй за роботу або заплатив би якусь мізерну суму, символічну. Не вдалося…

Продавці зачинили магазин, дослухалися до розмови директора з незнайомцем. Вони раділи, бо директор був скупий, жадібний до грошей. Богдан знову різко спитав:

— Як ви могли допустити, що напівголодна людина виконувала таку важку роботу?

Богдан показав папери і документи, які опрацьовувала Світлана, і сказав:

— Якщо ви зараз не виплатите їй місячну зарплату і премію, на яку вона заслуговує, то ці папери будуть у смітнику, а податкова завітає завтра вранці. Але зарплату видайте разом із відомістю про отримання, де Світлана має розписатись.

Директор пішов у свій кабінет, а Світлана написала заяву на звільнення. Через кілька хвилин директор вийшов, дав Світлані гроші, а Богданові — відомість.

Богдан ніжно і артистично спитав:

— Кохана, скільки там?

Сума у відомості була чималою, директорові довелося виплатити все, що він вже встиг покласти у свою бездонну кишеню. Продавці слухали, затамувавши подих. Богдан поклав пакет з документами на прилавок, Світлана — підписану нею заяву. Граційно підійшла до чоловіка. Богдан голосно сказав:

— Це — моя дружина, більше її ніхто не образить і не кине косий погляд в її бік. Зрозуміло всім?

Запала глибока тиша. Усміхаючись, вони вийшли з магазину. Світлана сіла в машину, щаслива і горда за свого мужчину. Він — її захист і опора. Вона була в цьому впевнена.

Богдан під’їхав до свого офісу.

— Це наш з тобою бізнес. Раніше він був тільки мій, а тепер — наш.

Богдан гордо зайшов у двері, пропустивши вперед Світлану. Колектив був здивований, бо шеф ніколи не залишав свій офіс, не попередивши секретаря про свою відсутність.

Сьогодні був виняток. Третя година, а він щойно прийшов на роботу. Усі здивовано дивились на жінку, яка прийшла з шефом. Яка