Марина Кічка - Вона

— Що вам потрібно? Мої люди вам допоможуть.

— Здається я казала, щоб ви не лізли в мої справи, я добре знаю, що я роблю, — Марі була різка і зверхня. Але їй дуже не подобалась уся ця ситуація. І вона відразу намагалась відгородитись від будь-яких контактів із Тарасом і його людьми. Вона чудово розуміла, що це може тільки все погіршити.

— Я розумію, що ви турбуєтесь про своє життя, але повірте для мене воно теж дуже важливе, — Марі на мить зашарілась, зрозумівши двозначність фрази. — Тобто я хотіла сказати, для мене дуже важливо зберегти життя тих, хто потребує моєї допомоги. І ще одне: ні про що мене не розпитуйте. Якщо хочете щось про мене дізнатись, почитайте моє досьє, тут ваші люди на диво постарались.

— Я згоден, Марі. Але все ж одне прохання в мене буде…

— Прохання??? — Марі здивовано поглянула на Тараса.

— Поселіться в мене, мені буде спокійніше, я вам надам все необхідне. У мене великий дім, я переконаний, це слушна думка, — Тарас поглянув на Марі.

— Я ескорт послуги не надаю, — Марі це не сподобалось. — І я не бачу ніякої необхідності в тому, щоб жити в цьому домі. Усе необхідне в мене є.

— Я не хотів вас образити, вибачте… Я заплачу вам більше. Для мене так буде спокійніше.

Марі дивилась на Тараса і намагалась придушити свою гордість, яка так часто їй шкодила і прислухатись до здорового глузду, адже зараз вона зовсім не мала грошей і вона не знала як довго зможе жити в готелі.

— У вас буде повна свобода, — Тарас намагався вмовити Марі.

— Добре. Я заберу свої речі і повернусь.

Марі не хотіла більше ні про що говорити, адже відчувала, що цей бій вона програла, вона поступилась. Та показувати Тарасу цього не мала бажання.

Тому Марі спокійно повернулась і вийшла з кімнати. У коридорі на неї чекав вже знайомий їй чоловік.

— Пані Бойчук, вам показати вашу кімнату? — чоловік був дуже стриманим.

— Марі, звіть мене просто Марі. Я тут не часто з’являтимусь. Тож, пізніше…

— Якщо у Вас виникатимуть якісь питання, звертайтеся до мене. Мене звуть Назар. Тараса краще не турбувати через різні дрібниці, — його слова прозвучали якось різко, а сам він виглядав дуже серйозним і зосередженим.

— Не питання. Для мене так навіть краще.

— До зустрічі, Марі. На вас чекає машина, вона відвезе вас до готелю. Так набагато зручніше.

Марі вийшла з будинку і сіла в шикарне авто. Відразу ж набравши номер на телефоні.

— Знайшов ще щось?

— Що за дивні звуки? Ти що в авто? — Андрій був дуже здивований.

— Так, а чому тебе це так дивує?

— Ти не їздиш ні на авто, ні на автобусах, ні на метро. Ти ходиш пішки, що він з тобою зробив? — жартома запитав Андрій.

— Я не їжджу на громадському транспорті із зрозумілих причин. А власного авто, як тобі відомо, в мене немає. Я житиму в нього поки тут все не закінчу.

— Повтори, що ти робитимеш)?

— Я не хочу про це говорити… — Марі не подобалась увесь цей задум. І хороший настрій Андрія її тільки дратував.

— Боже мій, ти закохаєшся в нього)))! — якось схвильовано промовив друг.

— Я вже нікого не полюблю, — спокійно відповіла Марі.

— Ти впораєшся? — вже геть іншим тоном запитав Андрій. Він чудово розумів, що зачепив тему, на яку вони намагались ніколи не говорити.

— Давай так, ми більше не будемо повертатися до цієї розмови? Домовились? — голос Марі звучав тихо і сумно.

Чи пам’ятаєте ви час, коли вам було 18? Як тоді мріялося, вірилося в майбутнє, у те, що ваші мрії здійсняться… А Марі кожного дня жене від себе ці думки, щоразу змушуючи себе не мріяти, не чекати, бути сильною та дорослою. Настала пауза ніби за цими словами стояло набагато більше.

— Добре, в нього є комп’ютер?

— Думаю, знайдеться якийсь…

— Я все скину на нього, бо це буде дуже довго, а я зайнятий.

— Ну звичайно, як завжди. До зв’язку.

— Хоч би раз сказала бувай, а то ніби на війні!

— Я і є на війні, — Марі поклала слухавку.

Марі приїхала не до готелю, а на вокзал. ЇЇ речі зберігались у камері схову. Адже без них тікати легше, у тому разі, якщо раптом її виявлять в готелі. Марі жила так вже досить довгий час, тому що часу на підробіток взагалі не лишалося. Тренування, переїзди, збір інформації, — і так по колу. Вона вже й пригадати не могла, коли вона востаннє спала. Напівдрімоту сном не назвеш, а це так і було: ніколи не можна було засинати міцно, у будь-який момент Марі могли виявити. Тому вона навіть трохи раділа, що сьогодні є нагода поспати та ще й прийняти душ). І не боятися, що будь-якої хвилини її можуть знайти і доведеться знову тікати.

Повернувшись, Марі не встигла постукати у двері, як на порозі вже її чекали. Це був Назар. Він узяв її речі і пішов сходами нагору.

Високий, сильний чоловік, впевнений у собі, але досить стриманий. Марі чудово розбиралась у людях, тому могла з упевненістю сказати, що Назар не міг бути простим працівником у цьому домі. Занадто вже він був розумним і вихованим. Але хто він — поки що для Марі було загадкою.

— Це буде ваша кімната. Облаштовуйтесь. Якщо бу…

— Буде потрібно, питатиму), — Марі усміхнулась до Назара, бо схоже на те, що це єдина людина за останній час, кому можна довіряти.

— Так, — досить стримано відповів Назар.

— І мені потрібно… мені потрібен комп’ютер з доступом до інтернету. І якщо вам не складно, передати,