Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

як бути з козою Танкісткою? Доки вона лазитиме, ця бештія чортзна куди втече. Тому Фіскарошка, не довго сушачи голови, прив’язала Танкістку собі за ногу і полізла. Сердешна баба ще встигла побачити, як людиноненависний Наполійон замахнувся на бідного Фийсу, проте трагічного фіналу уже не судилось видіти. В цю мить попри школу біг псище Марганцовки. Уздрівши козу, гаркнув і притьмом стрибнув до неї. Танкістка заверещала і як рвонула бабу за ногу — Фіскарошка злетіла з вікна, як паперовий бузьок. Надалі ж у Танкістку ніби одразу вселився гурт переляканих чортів: потягнула бабу із страшною силою спершу через клумби, відтак через шкільне подвір’я і понеслась у зарослі терну… Фіскарошка як гепнула собою в першу мить горілиць із вікна, так і тяглася навзнаки за збісною Танкісткою, прив’язана ногою до козячих рогів. Сукня заголилася бабі аж до шиї, далі склалася парашутом і куполом замкнулася на голові. Баба спершу пробувала кричати, кликати на поміч, але коли фартух забився у рот, а сукня повністю заволочила голову, Фіскарошка збагнула — наступив її судний час. І старенька — вся побита, покалічена, поколота — ще встигла подумати у зарослях терну: «Божіньку великий, умираву! Айбо умираву за правоє діло». Десь у глибині свідомості у неї майнуло сказати «умираву за Митра», але розуміла, що згадати мене мучеником перед зустріччю із Всевишнім — великий гріх і непрощене святотатство. Тому й мовила замість мого імені «умираву за правоє діло». А, там, уверху, ачинь, розберуться, що і до чого!

…Наслідки моїх перших у житті зацікавлень наукою — спроба дізнатися про родові корені вождя світової жеброти Леніна — були вельми плачевними: три зламані ребра, вивихнута нога і до невпізнанності потовчене й посукане обличчя у баби Фіскарошки, розтрощена щелепа пана Фийси, ціла кіпа гнівно-обурених доносів з-під пера Мані Крумплянки у справедливі інстанції. І врешті-решт арешт гебістами діда Наполійона. Щоправда, у темній, як не дивно, протримали його всього тиждень і відпустили.

Яким чином вдалося Наполійону вислизнути із цупких рук безпекашів із миром, для всіх назавше лишилося присмерковою таїною. Не зумів із цієї скаламученої води вийти і я сухим: за надто розумне запитання на уроці біології мене не перевели до наступного класу, а залишили на осінь… І ось ця клята осінь ціле літо, як капосна оса, сиділа мені на носі і постійно жумчала-жумчала… І так до нинішнього дня…

Тільки-но увійшов у двір школи — моє стражденне серце і налякана душа враз стрепенулися і радісно обнялися: біля входу стояв добряче заляпаний велосипед пана Фийси. Не роздумуючи ані хвилини, я одразу кинувся до велосипеда, вийняв із кишені чистого носовичка і почав, раз у раз припльовуючи, старанно драяти транспортний засіб пана Фийси. Цим самим, зрозуміло, я думав одразу викликати милосердя учителя. Від тої злощасної події пан Фийса люто зненавидів мене. Більше того, пригрозив на іспит інспекцію із райвно. Отже, вилизував я білосніжним носовичком забрьохані біціглі пана Фийси із таким сумлінням, наче сподівався не на якусь там задрипану трієчку, а вимолював перепустку від святого Петра до раю. Проте мої блаженні наміри грубо розчавили.

— Фена[13] би’тя взяла, китайський шулю! — раптом рявкнув над вухом Фийса. — Ти што робиш туйки, гунцуте-вілагу?

— Баба з дідом послали мене до вас екзамен здавати, — мовив я таким тоном, ніби це мене й не стосувалося, — то по путі рішив заєдно і ваші біціглі почистити, — хутко піднявся я і весь зігнувся у поклоні. — Туйки вони вам і грушки послали — такі файні, м’які… якраз на ваші зуби…

— А більше нічого не послали, сушили би гемби на плоті? — рявкнув учитель.

І тут дихнув на мене. Те м’яке, із чим порівнювались грушки, їй-бо, пахло встократ благіше, як ранковий подих учителя. Пан Фийса був з перепою і, найстрашніше, неопохмелений.

— Може, й хотіли ще дашто вам загнати, але я, пане Фийсо, дуже спішив на екзамен! — видихнув я з таким просвітленим виглядом, наче прийшов паску святити.

— Який ти у мене розумний, а який шіковний,[14] гонили би тя мацури по Палестині, — здивовано сплюнув пан Фийса, так і не оцінивши мої труди по наведенню лиску на біціглях.

— Марш у клас! Раз такий вумний і так переживаєш за науку, ти у мене тоді здаш екзамен, коли на горі раки не лем будуть свистіти, але й на гуслях грати!

У класі пан Фийса хутко почав розкладати екзаменаційні білети. З другого боку столу, навпроти, я з такою ж поспішністю почав викладати з тайстри грушки. Звісно, сили були не рівні: моя валюта явно програвала валюті пана Фийси. От коли б надгулькувата баба Фіскарошка була здогадалася сунути мені у тайстру хоча б літрик вина, мій противник, якщо б і не одразу капітулював, то значно б ослабив оборону…

Але біда на нещасного сирохмана усе паде, як сліпий дощ, у нечеканий час. Не встигли ми з паном Фийсом викласти один перед одним свої аргументи, як відчинилися двері і на порозі став відомий на всі школи мисливець за душами бідних двієчників інспектор райвно Шоні Годя.

— Упаси, Божіньку, я вам не помішав? — запитав іронічно підсолодженим голосом.

— Ой, пан інспектор, — удавано зрадів учитель. — Мож вже й ноги попелом посипати — стільки часу вас не видів. Ми тут малінько екзамен здаємо…

— Чув… чув, — махнув згідливо головою пан інспектор. — Саме по цьому вопросу мене й послали з вище…

При цьому пан Годя покірним поглядом обвів