Євгенія Анатоліївна Кононенко - У черзі за святою водою

Катерина: антигероїня України, героїня Росії?

Якщо є сенс у вивченні героїв, то такий самий сенс є й у вивченні антигероїв. Але перш ніж говорити про Катерину Велику в дискурсі сучасних України та Росії, варто було би згадати, як розроблявся її імідж у дискурсах колишнього СРСР, бо саме в радянських культурних настановах — джерело багатьох сучасних підходів.

За СРСР царизм розглядався як самодержавне кріпос­ництво, яке тяжко гнобило росіян, а заразом й інші народи Російської імперії. Принаймні такий дискурс панував у середній освіті на уроках з історії та в радянській масовій культурі. Єдиним російським царем, який уважався «хо­рошим», був Петро Перший, за царювання якого було здобуто багато перемог російської зброї, піднято бойовий дух росіян, процвітали культура і освіта. Решта російських царів і цариць уважалися «поганими». До їхнього числа належала й Катерина ІІ, яка в рамках середньої освіти та радянської масової культури репрезентувалась як антигероїня, тобто мала всі ознаки героїні, але з негативною конотацією. Існував наратив про життя імператриці:

• прийшла до влади в результаті заколоту, вбивши власного чоловіка,

• мала жахливі стосунки з власним сином (ось він, мо­ральний образ царів і царят!),

• із особливим цинізмом гнобила простий народ: саме за царювання Катерини поміщиця Салтичиха (уособлення російського кріпосництва) забила до смерті сотні мо­лодих кріпачок,

• Катерина ІІ дарма що листувалася із французькими просвітниками Вольтером і Дідро, це не завадило їй заслати до Сибіру російських просвітників Радищева й Новикова, також ця володарка стратила бунтівника й народного захисника Ємельяна Пугачова.

І взагалі скоїла чимало інших чорних справ, відповідно до свого статусу самодержавної кріпосниці.

Існував більш або менш упізнаваний візуальний образ Катери­ни — огрядної жінки в сивій перуці. Наголошувалися деталі, мовляв, імператриця була настільки огрядна, що придворний самородок Кулібін був змушений конструювати для неї окремий ліфт. Хоча на портретах придворні лакузи малювали жінку дещо повненьку, проте не потворну.

Із постаттю «радянської» Катерини ІІ асоціювалися не так цінності, як антицінності: підступність, лицемірство, жорстокість, самодурство. Недарма революціонер-демократ Тарас Шевченко у своїй поемі «Великий льох» схарактеризував Катерину ІІ як «голодну вовчицю».

Водночас на уроках із російської літератури, яка в СРСР вивчалася всюди, було, принаймні, два видатні тексти, де фігу­рувала імператриця Катерина. «Капітанська донька» Пушкіна та «Ніч перед Різдвом» Гоголя. Там Катерина ІІ фігурувала як мила мудра жінка, яка, хоча й заклопотана державними справами, проте не забуває владнати щастя закоханих: Маші та Гриньова, Вакули та Оксани.

Також, якщо ми пригадаємо радянські дискурси, Кате­рина ІІ була героїнею самвидаву. Але не дисидентського, а порнографічного. За допомоги саме цього каналу поши­рювалася інформація про Катерину ІІ — розпусницю, яка використовувала своє службове становище імператриці для поповнення своєї величезної колекції коханців. Пові­домлялося багато пікантних подробиць інтимного життя російської імператриці. Коли в колах радянської молоді виникали розмови про секс, Катерину ІІ згадували регулярно. Матеріали тих самвидавів, вочевидь, склали основу масових брошур типу «Екатерина вторая и ее любовники», які почали пропонувати вуличні книжкові розкладки ще наприкінці 80-х років, тільки-но зникла радянська цензура та з’явилися перші кооперативні видавництва.

І аж на маргінесі радянських дискурсів про імператрицю ледь окреслювався міф про Катерину ІІ — губительку України, руйнаторку Запорізької Січі. Як уже говорилося, радянський офіціоз маркував Катерину ІІ як губительку свобод і самодержавну кріпосницю. Але на окремішній долі українського селянства, яке саме за Катерини було покріпачено, наголошувати не годилося, мовляв, у Російської імперії всі трудящі люди потерпали від царів, усім жилося нелегко (приблизно такі акценти намагаються розставляти проросійські ідеологи й сьогодні). Так, шевченкові слова «...а Вторая доконала вдову-сиротину» із радянських видань «Кобзаря» не прибирали, але фільм Юрія Іллєнка «Ніч на Івана Купала», де Катерину ІІ було зображено карлицею, яку Потьомкін несе на руках, не було рекомендовано до показу як націоналістичний.

Ще до розвалу СРСР і проголошення незалежності Укра­їни, тільки-но з’явилася деяка свобода слова, міф про антигероїню Катерину ІІ — саме руйнаторку України, а не радянську гнобительку трудящих — почав міцніти й розвиватися. До «Вибраного» видатної української поетеси-шістдесятниці Ліни Костенко увійшов раніше заборонений вірш «Любов Потьомкіна», з якого хочеться навести декілька строф:

Січ розбита, край той перекраяний, груди в лентах — цілий Млечний Путь. Хочете, пожалста, пів-Украйни Подарую вам на незабудь. Як він був закоханий в царицю, Як життя їй присвятив своє! Навіть нам Лук’янівську в’язницю Збудував у формі букви «Е». Це ж не те, що там якесь там мракобісся, Це ж в ім’я свободи! А тепер — Ти пиши, їм, Катько, ти не бійся. Хай