Гілберт Кійт Честертон - Небесна стріла

Мертона хтось переслідує. Словом, ми будемо дуже вдячні тому, хто бодай трохи допоможе нам усе це з’ясувати. А оскільки ваш талант, отче, всім відомий, то секретар просив мене негайно ж запросити вас у дім містера Мертона.

— Ось воно що, — сказав отець Бравн, який врешті почав розуміти, куди і навіщо його везуть. — Та я справді не второпаю, як можу вам допомогти. Адже ви постійно тут, й у вас є в сто разів більше шансів для того, щоб зробити науковий висновок, аніж у мене, випадкового відвідувача.

— Так, — сухо відповів містер Дрейдж, — наші висновки доволі наукові, навіть надто наукові, щоб у них повірити. Вбити такого чоловіка, як Титус П. Трент, могла хіба що кара небесна, і тут ні до чого будь-які наукові висновки. Як то кажуть, грім з ясного неба.

— Невже ви вважаєте, що це було щось надприродне?! — вигукнув Вейн.

Та вгадати, що ж має на увазі містер Дрейдж, було не так легко, як видається. Якби він сказав про когось «дотепний чолов’яга», то насправді це могло означати «дурень». Містер Дрейдж, як і належить істинному азіятові, незворушно мовчав до кінця подорожі. Коли автомобіль майже прибув до місця призначення, то отець Бравн побачив дещо дивне. Дорога, яка до того проходила поміж поодинокими деревами, раптом вибігла на широку рівнину, і він побачив дивну будівлю, яка складалася лише зі стіни, довкола був своєрідний вал, такий, як у військових таборах римлян, а галявина чимось нагадувала летовище. Стіна, на перший погляд, не була ані дерев’яною, ані кам’яною. Як виявилося згодом, це металева конструкція.

Усі вийшли з автомобіля, почулися звуки, які нагадували відмикання сейфа, і в стіні поволі прочинилися двері. На превеликий подив отця Бравна, Норман Дрейдж відмовився заходити.

— Ні, я не піду, — сказав він. — Боюся, старий Мертон не витримає такої величезної радости. Він мене так любить, що, не дай Боже, вмре від потрясіння.

І Дрейдж пішов геть. А отець Бравн, усе більше дивуючись, пройшов у сталеві двері, які відразу ж зачинилися. Далі він побачив великий доглянутий парк, у якому зовсім не було дерев, високих кущів і високих квітів. У центрі парку був розташований красивий, однак своєрідний будинок, він був таким високим, що чимось нагадував вежу. Де-не-де на вікнах під самісіньким дахом відсвічували сонячні промені, а от у нижній частині будинку вікон, здається, не було зовсім. Усе довкола аж світилося бездоганною чистотою, такою ж, як і саме повітря Америки. Коли гості минули головний вхід, то побачили яскравий мармур, емаль та метал, однак усередині не було нічого, що нагадувало б сходи. У самісінькому центрі приміщення було щось, що нагадувало шахту ліфта. Вхід до нього охороняли могутні чоловіки, чимось схожі на полісменів у цивільному.

— Доволі солідна система охорони, нема що казати, — сказав Вейн. — Отче, можливо, вам трохи смішно, що Мертон живе в такій фортеці: в парку немає жодного дерева, за яким можна було б сховатися. Та ви не знаєте, що це за країна, тут можна чекати всього, що завгодно. До того ж, ви, певно, навіть не уявляєте, що це за особа — Брандер Мертон. На вигляд скромний, тихий чоловік, на вулиці на такого ніхто уваги не зверне. Зрештою, на вулиці його тепер непросто зустріти, якщо він кудись і виїздить, то лише у закритому автомобілі. Та якщо з ним щось станеться, то хвиля потрясінь прокотиться від Аляски аж до тихоокеанських островів. Навряд чи колись існував такий король чи імператор, який мав би таку владу над народами. От зізнайтеся, якби вас запросили на обід до царя чи англійського короля, то ви пішли б бодай із цікавости, правда ж? Не має значення, як ви ставитеся до мільйонерів чи царів, людина з такою владою викликає зацікавлення. Сподіваюся, ваші принципи не забороняють вам відвідувати сучасних імператорів, таких, як Брандер Мертон.

— Та ні, що ви, — незворушно відповів отець Бравн. — Мій обов’язок — відвідувати ув’язнених і всіх знедолених, які перебувають у полоні.

Молодий чоловік насупився, але змовчав. На його худющому обличчі промайнув дивний, не надто привітний вираз. Потім він різко промовив:

— Окрім цього, не забувайте, що містера Мертона переслідує не якийсь там дрібний хуліган чи якась Чорна рука. Цей Данієль Дум — справжній диявол. Ви згадайте лише, як він розправився з Трентом у його власному парку, а з Хордером — біля його дому, і кожного разу йому вдалося безслідно зникнути.

Стіни верхнього поверху були товстелезними і масивними, кімнат було лише дві: передпокій та кабінет знатного мільйонера. Коли отець Бравн та містер Вейн заходили до передпокою, у дверях сусідньої кімнати з’явилися двоє инших відвідувачів. Одного з них Вейн назвав дядьком, це був невисокий, доволі енергійний чоловік, з поголеною головою, яка здавалася лисою, і таким темним обличчям, що, здавалося, воно ніколи не було білим. Це був славнозвісний Крейк, який прославився у війнах з червоношкірими. Його зазвичай називали Ґікорі Крейком, на честь ще славнозвіснішого Гікорі. Його супутник належав до зовсім иншого типу чоловіків. Це був містер Бернард Блей, верткий, ошатно вдягнений чоловік з налакованим волоссям і моноклем на широкій чорній стрічці. Його, довіреного містера Мертона, компаньйони запросили на ділову зустріч. Четверо чоловіків, двоє з яких наближалися до святая святих, а инші двоє поволі віддалялися звідти, зустрілися посеред кімнати і почали невимушену бесіду. За ними всіма спостерігав кремезний чолов’яга з обличчям негроїда та могутніми плечима, який нерухомо сидів у кінці напівосвітленої кімнати, біля внутрішніх дверей. Таких, як він, жартівливі американці називають поганими дядями, друзі — особистими охоронцями, а вороги — найманими вбивцями.

Цей чолов’яга сидів, не поворухнувшись, біля дверей кабінету, і навіть не моргнув, коли з’явилися нові відвідувачі. Зате, коли Вейн побачив його, то дещо сполошився:

— А що, господар один? — запитав він.

— Пітере, не метушись, — з усмішкою відповів Крейк. — З ним його секретар Вілтон. Гадаю, цього цілком достатньо. Бо ж Вілтон невтомний, він, здається, взагалі ніколи не лягає спати. Від нього більше користи, ніж від двадцятьох охоронців. І до того ж, у нього швидка реакція і пересувається безшумно, наче індіянець.

— Так-так, на цьому ви знаєтеся, — сказав Крейк. — Пригадую, ще в дитинстві, коли я захоплювався книжками