Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

— А ви все в казочки граєтесь. Дорослі люди. Хоча... Напарник твій зелений ще. Дівчинка, хе-хе.

- Вогняний Змій - це назва. Предмет його гордості. Не порожняк, як багато в кого тут. Молодий, та не по роках розумний.

— Без тебе знаю.

— Коли знаєш — доведеться поступитися.

— Кому? Шмаркачеві?

Нічого не розумів Юрко — тим більше ловив кожне слово. Адже все це підказки, сліди, кроки до розв’язки. Навіть не вірилося, що ось вона, так несподівано близько. Треба лише опинитися в потрібному місці в потрібний час. А кажуть, так не буває...

— Хоч би й сопляку! — вів своє тим часом той, кого назвали Павуком. — Користі, бач, дуже багато. Без Вогняного Змія в тебе нічого б не вийшло.

— У нас.

— Ні, начальнику, в тебе! Мені нема різниці, яку шкоду тут робити! Аби твої гроші. Хай ваш Київ увесь згорить, не жаль. Тільки ж ти в цих пожежах маєш свій інтерес!

— Який?

— Хрін його знає! Але ж без такого інтересу ти б не трусив гаманцем! Не просто так уже третій будинок згодовуємо вогню!

— Логічно, Павуче, логічно. І тебе за весь цей час так і не зацікавило, нащо воно мені?

— Нє-а! — парирував той зовсім по-дитячому. — Та друг наш менший, із гімназії, уже мене питався.

— Йому яка печаль?

Юрко нагорі міг закластися — старший при цих словах міцно стиснув кулак.

— Паша, як ти кажеш, дівчинка вже розкуштувала славу. Тепер грошей хоче.

— Скільки?

— Ну, зараз обговоримо. Для того й покликав. Для наочності теж, але основне — ультиматум. І це так само не порожняк.

Старший заговорив інакше. Тепер брязкав погрозами. Але від того видався знайомим. Десь не так давно Юрко вже чув і схожий голос, і подібний топ.

Ульти... Що? Ультиматум? Зелень ще, погрожувати! І чим, хотів би я знати.

Хоча б Вогняним Змієм своїм. Перестане мені його давати...

— Та я йому перестану!

Чекай! — Павук так само підніс голос, і в ньому зазвучали загрозливі нотки. — Так буває, щоб ти знав. Каже, втомився хімічити й тремтіти. Або платять за роботу, або...

— Що — або?

— Викаже все, кому треба, як не отримає свого.

Отут уже Юркові почав уриватися терпець.

Стільки всього почув за раз — аж подих перехопило. Будь-що мусив побачити бодай одним оком, хто ж там, унизу. Тим паче, нарешті почав розуміти, до кого говорить Пожежа. Але мав у тому переконатися. Та й самого палія роздивитися треба як слід.

Почав Юрко розвертатися зі спини на бік.

Обережно, затамувавши подих, аби не виказати себе.

Ось уже майже, майже, майже. Лишалося ногу затерплу перенести в інше положення.

Вона й підвела.

Незграбно випроставши її, хлопець відчув, як литкою пробігла добра сотня кусючих мурах. Щось смикнуло, він спробував утримати рівновагу. Але від того заточився ще більше.

І полетів згори, ледь не на голови змовникам. Падаючи, крику не стримав.

Не навчився Юрко Туряниця правильно падати з висоти. А то ж ціла наука.

Але сто разів різними прикладами доведено: як не знаєш чого чи не вмієш — тренований читанням мозок підкаже. Чи тіло, яке не мучать щоденними фізичними вправами, саме зробить усе як слід. Так людська природа влаштована, не підведе в потрібний момент.

За мить у польоті гімназистові дивом удалося розвернутися і впасти не на спину, так що можна сильно забитися. Чи на живіт, від чого може перехопити дихання, чи навіть вдарити лицем об тверде. Гепнувся він мішком на праве плече, забивши його, та при цьому ноги машинально зігнулися в колінах. Коли приземлився, миттю розпрямив їх, перекотився, потім — ще раз, уже допомагаючи собі руками. Далі зміг стати на чотири й швидко відрачкувати туди, де, як пам’ятав, були стіна й рятівний віконний отвір.

— От зар-раза! — почув вигук збоку, а за ним — люте:

- Куди! Назад!

Кричав старший, і за мить Юрко відчув, як повз нього пронеслося щось стрімке й велике. Тікав той, кого назвали Павуком. Або справді злякався хлопця, який упав буквально з неба, або — не бажав, щоб його побачили та запам’ятали.

Далі вийшло незграбно. Все ж таки у голові трошки макітрилося. Юрко не відразу оговтався, тож утратив момент, коли міг вислизнути з пастки. Звівся на ноги, труснув головою — будівля перестала гойдатися. Але й шлях до прямокутника, що лишився замість дверей, уже заступила постать. Зиркнувши в бік вікна, зрозумів гімназист — уже не добіжить. Якщо й добіжить — не дострибне з першого разу.

І боронитися нема чим.

Кричати — так само не почують. Ще й бульдог ззовні, не розуміючи нічого, гавкав з якогось дива. Тим самим грав проти свого друга й господаря, бо Дженку не перекричиш. Залишалося сподіватися, що на гавкіт хтось вийде.

Проте чоловік, котрий сунув на нього, теж розумів — часу мало, питань безліч.

— Ти хто такий? Звідки взявся? Все почув?

— Нічого я такого не... — спробував хоч якось викрутитись Юрко.

- Брехати погано, юначе, - просичав чоловік і раптом завмер, придивився пильніше: - Чекай- чекай, де я тебе бачив недавно?

- Ніде! - вигукнув гімназист. - Я вас не знаю!

- Я тебе теж. Але ми зустрічалися. Не бреши, кажу, в