Алла Сєрова - Подвійне дно

— Кретинка! Негайно в машину! Лізо, йди додому. Ще не вистачало контакту.

— Але…

— Я сказав, іди додому. Ірко, в машину. Ану, давай, не огинайся, дурепа чортова.

— Якщо берете дівчинку, платіть.

Ми разом озирнулись. Молодий, прищуватий і чорнявий, із тих, про яких кажуть: «особа кавказької національності». Наволоч, пес приблудний.

— Йди краще звідси, хлопче, бо буде тобі погано. — Рудий в такому стані може зробити, що завгодно. — Чи тобі двічі треба говорити, мови не вивчив, чорнозадий?

— Я зараз тобі…

— А чи знає Деберц, що ти дав йому гнилий товар? — я вмію розмовляти з такими. — Чи мені особисто його привітати?

— Що ти хочеш?

— Забудь про те, що колись бачив цю жінку. Вона до тебе вже не повернеться. — отак, подобається тобі, потолоч? — І йди геть, доки мій друг тримає себе в руках.

Треба сказати, хлопцеві не довелось повторювати двічі. Мову він вивчив. Мотор ревонув — Рудий повіз Ірку. Як вона там казала — Деберц лаявся через те, що хтось втік з машини? Ставлю сто проти одного, що мова йшла про мого знайду. Світ таки тісний, як корсет у товстухи. Це ж треба! До речі, хто такий Деберц? А чорт його знає. Але інформація може придатися — потім.

3

Я пам’ятаю себе дуже рано. Перші мої спогади — велика спальня з рядами однакових ліжечок, великі вікна і незатишна підлога. Якісь жінки, одягнені в білі халати, стелажі з пластмасовими іграшками і колючий душ. Запах кухні і хлорки в коридорі. Дитячий будинок. Це і є мої найперші спогади. І потім — теж.

Мабуть, мені поталанило трохи більше, ніж іншим. Принаймні та, що привела мене в світ, забажала дати мені ім’я та прізвище, тож в документах стояло: Климковська Еліза Ігорівна. З огляду на те, які імена та прізвища дають іншим дітям з притулку, мені дійсно поталанило. Тавра покинутості на мені не було. Дивне ім’я — Еліза, але воно «домашнє». Такі імена дають тільки батьки. Чому вона мене залишила напризволяще? Я не знаю.

Можливо, мені поталанило і в іншому. Мені дісталась світла голова, гарна зовнішність і скажена вдача. Тому я не потрапила на панель, як Ірка, та про це потім. Я знаю одне: з моменту народження доля, як могла, берегла мене — наскільки можна вберегти «нічию» дитину. Я потрапила в один інтернат, потім — в інший, потім іще, я навіть не завдавала собі клопоту запам’ятовувати їх усі, бо вони були приблизно однакові: сірі, з запахом кухні, хлорки і клею. І одяг теж був майже однаковим: вилинялі платтячка, кимось давно вже зношені, суха від крохмалю білизна, збите взуття.

А ще в мене був Ведмедик. Я не можу пригадати, де саме, в якому притулку я привласнила його. Я просто пам’ятаю: він стояв серед інших іграшок, оранжевий пластмасовий ведмедик з круглими очима. Ці очі, круглі і якісь беззахисні, вразили мене, я взяла його, і коли пролунала команда: «Поставити іграшки на місця!», — я й не подумала це зробити. Вихователька силоміць вирвала в мене з рук іграшку. Та після того ніхто не смів торкнутися Ведмедика. Я налітала на загарбника кібцем — і не шкодувала стусанів. А потім Ведмедика мені таки віддали — коли переводили до іншого притулку. І я зрозуміла: коли довго і вперто гнути свою лінію, все вийде.

Я майже не пам’ятаю тих, з ким ділила спальні, їдальні та ігрові кімнати. Я майже не пам’ятаю облич жінок у білих халатах. У мене була я сама і Ведмедик. А потім ще з’явився Рудий. Мені тоді було сім років. Мене перевели до нового інтернату. Я досі не збагну, навіщо мене так часто перевозили з місця на місце, але що тепер про це казати? Коли мені було сім років, мене привезли в погану діру під назвою Березань. Я тоді вчилась у першому класі, та мене все одно зірвали з місця. І саме там, в Березані, я вперше побачила Рудого.

Березань — невеличке містечко, де є кілька промислових комбінатів та кілька профтехучилищ. Наш інтернат стоїть просто в центрі міста, неподалік од танку — адже кожна пристойна діра має свій танк на постаменті, а також літак і гармату. Все те — атрибути будь-якого міста, тож в Березані з цим було все гаразд: танк височив на постаменті на центральній площі, гармата мирно упокоїлась на набережній, а літак примостився якраз побіля ЦУМу — величезний магазин, крий Боже, аж на два поверхи! Все як у людей.

Мене привезли туди в жовтні. На проспекті вже опадало кленове листя, танк ховався у ялинах, а будівля інтернату зеленіла свіжофарбованими стінами — два поверхи, великі вікна. Мене те не зацікавило. Якийсь чоловік вів мене за руку. У моїй сумці було моє нехитре майно: Ведмедик, гребінець, капронові блакитні банти, книжка з казками і коробочка з фантиками і календариками. Сумку я несла сама.

Мене перевдягли. Кастелянша, товста і зовсім сива бабуся, видала мені стандартний набір: линяле рожеве платтячко, вовняну синю кофтину, шкільну форму, білизну.

— Худа ти яка… Голодна, чи що?

— Ні.

— Як тебе звати?

— Еліза.

— Он як! Еліза. Гарно, нічого не скажеш. А мене звати Варвара Юхимівна. Ходім, покажу тобі, де спатимеш. Та дивись, не давайся зобижати. Ось, на тобі цукерочку, їж, бо до обіду ще далеченько. Звідки тебе перевели?

— З Дніпродзержинська.

— Ходім.

Довгий коридор, високі білі двері, за ними — спальні. Ось та, де я спатиму тепер. Двадцять ліжок, біля кожного — тумбочка.

— Ваші всі ще в школі, тож давай, розкладай своє добро. — Юхимівна сідає на сусіднє ліжко. — Господи, яка ж то ти худа! Чи вас там у Дніпродзержинську голодом морили?

— Ні.

— А це твій ведмедик?

— Так.

— Як же його звати?

— Ведмедик.

Я не знаю, що говорити. Ніхто ніколи не цікавився мною. Книжку подарувала мені вчителька в тій, першій школі. Вона була доброю до мене. А більше ніхто. Та мені, власне, все одно. Я знаю: в мене немає батьків. Я вже досить велика, щоб збагнути: мені нема кого чекати. І я вже давно не називаю мамами жінок, яких бачу. Тільки іноді під Новий Рік загадую бажання, щоб знайшлась та, справжня мама, та поки що…

— Ну, сиди тут, ніде не йди. Скоро прийде вихователька.

— Добре.

Жінка йде, а я залишаюсь. Ця кімната така сама, як інші. І ліжка такі самі, і запах. Тут усе чуже. Моє