Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

Наук, точно й виразно зазначила, що українська нація не є те саме, що руська; що закони її життя не є закони життя руських; що ламання цих законів руйнує душу цілого народу; що така руйнація є злочинство перед вселюдським поступом.

Міг би руський демократ, коли б хотів, подумати й про те, що нема чого дивуватися з слабости української свідомої демократії, з малопомітности українського руху, коли його нищено всіма державними засобами на протязі віків. Що навіть трошки соромно стояти над людиною, яку катують, але яка може тільки невиразно мугикати, бо їй зав'язано рота, й казати, що їй нема від того ніякої шкоди й болю, бо вона не кричить і навіть дуже слабо рухається.

Так само міг би руський демократ помітити деяку неконсеквентність у заявах самого царизму. Один раз, коли це було потрібно й корисно для нищення українства, ним заявлялось, що ніякої української нації не було й немає. Наприклад, коли українці домагались української школи. Другого ж разу цілком протилежне, що українці це — „инородці”, окрема нація. Це, наприклад, тоді, коли треба було загальмувати доступ української книжки з Галичини на Україну; бо всяка не руська, иноземна, „инородчеська” книжка обкладалася цлом.

Також і другу неконсеквентність можна було б помітити. Український рух, по заяві царизму, був вигадкою німців, не мав ніякого ґрунту серед народу, не мав ніякої сили й надії на силу, це було словом смішне, незначне явище. А тим часом царизм боровся з цим явищем так люто, стріляв у цього смішного горобчика з таких важких гармат, що при бажанню можна було б дуже легко помітити таку неконсеквентність уряду.

2. Рація ніби знайшлась.

Але руський демократ нічого того не помічав. І через те він так щиро здивувався й зтурбувався, коли ота зв'язана людина, яка навіть не рухалась, коли її катували, яка так подібна була до руського, яка називалася собі офіціально „малоросом” і не відріжнялась від рязанця, коли ця людина, почувши, що нема вже на ній пут, раптом підвелась і заговорила, закричала, замахала кулаком, зачала вимагати. І заговорила зовсім не по рязанськи, навіть не по малоросійськи, а по українськи, на тій мові, якої ж „не було, нема й не буде”. І кулак у неї зовсім свій, особливий і знов таки не рязанський, і досить великий, імпозантний, на диво сильний, неначе й не був під пресом царизму два з половиною століття.

„Тільки в останнім часі починає виявлятися в усім своїм значінню українське питання в свідомости руського громадянства”—писала „Речь” в 64 ч. з 16 марта 1917 року з приводу української маніфестації в Петрограді. — „Блискуче переведена українська демонстрація в Петрограді 12 марта звернула на себе увагу широких верств народу й не можна не зазначити з чуттям глибокого завдоволення цього її значіння. Бо українське питання є тепер одним з найважніших питань, що стоять перед російською демократією... Бо нема ні одного національного руху в Росії, до якого б старий лад ставився б з таким цінізмом і байдужостю, як до українського руху. Від 1876 до 1905 року було заборонено, часами без усяких виїмків, друкувати щось в українській мові. Від початку сеї війни українську пресу заборонено. До неї приложено було заборону раніше, ніж до німецької мови. Аж до революції української школи не дозволяли й навчання в українській (малоруській) мові вважалося за злочинство. Бюрократичні неуки не соромилися в своїх неофіціальних актах висміювати укра-їнську мову, що має свою історію, свою літературу, яка являється одним з найбільших духовних творів найближчого нам по крови й походженню слов'янського племени, невідривно сполученого з нами історичними зв'язками. Божевільні гадали, що коли вони не будуть визнавати істнування сеї мови, то вона, дійсно, зникне з лиця землі. Але вони тільки плодили великий гнів у вільних серцях і сіяли насіння розбрату в найглибших надрах російської держави...

... „Перед вільною російською демократією стоїть велике завдання направити лихо, зроблене Росії цими помилками та злочинами. Вона може зробити можливим те, що було неможливим при старім режимі: загасити полум'я розбрату, яке піднеслося з найглибших глибин нашої держави. У вільній демократичній Росії можна створити форми життя, які дадуть можливість повного, широкого й вільного розвитку українського народу при збереженню державної єдности Росії. І ми бачимо, що свідомість такої можности пройшла й в українське громадянство, — вся демонстрація 12 марта дає нам яскравий зразок цього в промовах та покликах, які тут виголошено”.

3. Природа руського демократа.

Так писала ліберально-буржуазна ґазета. Я навмисно виписав найвиразніше місце з неї. Так писала тоді майже вся хоч трошки поступова руська преса.

Отже, значить, рація обороняти українство ніби була? І ніби деяке знайомство з питанням було? Ніби навіть якісь погляди й переконання висловлювались. Отже лишалось ніби тільки здійснити їх?

Але в тому й була орґанична, давня хиба російської інтеліґенції, що вона не вміла діяти, що її переконання разураз стояли одірвано від життя. Царизм витворив у російської інтеліґенції здатність балакати, діяти розумово, але не претворяти в акцію, в реальність своїх балачок. Дізгармоничність російської інтеліґенції силою історично-політичних обставин ставала в неї другою природою її.

Ця природа виявилась і тут. Інтелектуальні, розумові виводи були цілком ясні й виразні: українці — нація окрема, окривджена, треба кривду виправити, цього вимагає справедливість і інтереси самої нової Росії.

А почуття говорили по старій звичці инче: українці — то все одно, що руські; Україна — багатий край; приємно й гордо почувати великість єдиного руського народу, — признання прав українцям зменьчує силу руського народу.

Природа російського демократа не могла прийти до гармонії цих протилежних сил у собі. А через те поборювала дужча сила, сила застарілого, давнього чуття. Через те, хоча розумово, в пресі, в балачках руська демократія признавала кривду українству, — в акції, в переведенню цих балачок у життя була інертна, пасивна. І через те Тимчасовий Уряд, натуральний відбиток руської інтеліґенції, в балачках з численними українськими депутаціями „прінціпіально” охоче згожувався з ними, а в дійсности був пасивний, інертний і ніякої активности до реалізації цих прінціпів не виявляв.

Руська ж демократія ані трішки не сердилась на свій уряд за цю млявість. Вона цілком погожувалась з ним, бо це відповідало її власному відношенню до українства. А щоб знайти знов таки інтелєктуальне, розумове пояснення цій дізгармоничности й заспокоїти себе, а також, коли можна, й других, приводились ріжні міркування. Наприклад.

Вибух національних