Богоміл Райнов - Людина повертається з минулого

туди-сюди по країні, все це, особливо для мене, було більше, ніж ясно…

— А хто, на вашу думку, був головний?

— Звичайно, Костов, — не вагаючись відповів Сираков.

Потім, почухавши потилицю, додав:

— Хоча наостанку начебто Танев тримав віжки. Він був наймолодший і найвідчайдушніший у зграї. Полковники засиджувалися найчастіше в його кабінеті. А Медаров, та навіть і Костов тремтіли перед ним.

— Тремтіли?

— Тремтіли, атож. І в гангстерстві є чини.

— Гм… — знову промимрив я багатозначно. — А як сталося, що Костов в останню мить вислизнув?

— Цього не знаю. Вони евакуювались у Княжево, а мене мобілізували тут, у Софії, то більше я й не бачив їх. Навіть за платнею посилав її, — Сираков недбало показав на жінку. — А як це сталося, неважко зрозуміти: Танев ставав небезпечний, коли чіпляв пістолет до пояса, але Костов був найхитріший. Збагнув, лис паскудний, що настає скрута, погодив свій від'їзд з націстами й змотався…

— З грішми в кишені… — додав я.

— Звісно, з грішми. Останні два роки вони всі свої кошти обертали на золото: що більше посилювалася інфляція, то швидше обертали все на золото.

— Коли вже мова зайшла про золото, то чи не могли б ви сказати, з чого, власне, останнім часом жив ваш брат? — звернувся я до Сиракової.

— Але ж… — почала господиня й замовкла, злякано глипнувши на чоловіка.

— Кажіть, кажіть! — підбадьорив я. — В таких випадках треба розказувати все. Як у лікаря.

Сиракова судорожно ковтнула слину й знову злякано подивилася на чоловіка.

— Але ж брат ще коли залишив мені скриньку, просто так, щоб я зберегла для нього…

Господарева правиця-шпага описала дугу й зупинилася проти господині, тоді як його сердите обличчя було обернуте до мене:

— Ось з якою людиною я живу під одним дахом!

Тут Сираков спрямував убивчий погляд на подругу свого життя й вигукнув:

— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!

— Так він же брат мені, Косто… — виправдувалася господиня. — Там пам'ятні речі були від рідних, старі мамині намиста…

— Який вигляд мала ця скринька? — запитав я.

— Та така от, чотирикутна, сталева, — Сиракова показала руками розміри скриньки. — Схожа на ті, що в них торговці вдень тримають гроші…

— А ви ніколи не зазирали до скриньки?.. Родинні реліквії завжди приваблюють.

— Та як же зазирнеш? Скринька відмикалася шифром. Замочок мав шифр. Інакше Іван напевно не залишив би її, бо був недовірливий.

— Та-ак… Маленька послуга, яку ви зробили своєму братові, називається приховуванням доказів і, зрозуміло, карається законом. Добре все-таки, що ви зізналися. Цікаво, що було в скриньці…

— Не знаю, — знизала плечима Сиракова. — При мені він не відкривав її…

— Але ви, певно, струшували її, аби перевірити, як деренчать мамині намиста?

— Нічого не деренчало. Така була натовчена, що нічого в ній і не ворухнулось. І важкенька була.

Остання подробиця, видно, розпалила уяву Сиракова, бо він знову гукнув:

— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!

— Ну, знову ти, Косто! То ж брат мій! — хлипаючи, заперечила господиня.

Згодом думки її набрали практичнішого спрямування:

— Та ви, певно, знайшли цю скриньку… Іван завжди тримав її у валізі…

— Поки що не знайшли, — відказав я. — Але тільки-но знайдемо, повідомимо вас… А як сталося, що ваш брат перебрався жити в інше місце?

— Бо він його вигнав! — Сиракова вказала на свого чоловіка.

— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! — похмуро озвався чоловік.

— Рідного мого брата вигнав, уявіть собі, — пояснила Сиракова.

— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! Мені не потрібні гангстери в хаті! — знову огризнувся чоловік.

— Як він поводився, коли жив тут? — попитав я.

— Тут? — вигукнув Сираков. — Ніколи він тут не жив. Я одразу ж наказав поселити його на горищі.

— Так і зробив, уявіть собі! — додала господиня. — В моєї дочки на горі ательє, і він, мій чоловік, уявіть собі, примусив запхнути мого брата в кімнатку при тому ательє!

— Я не твій, зрозумій це нарешті! — мало не заревів Сираков.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його я. — Це питання уточните наодинці. — Потім звернувся до жінки: — Але ви принаймні розмовляли з Медаровим?

— Звичайно. Брат же мій.

— Так, це ми вже уточнили. Скажіть краще, про що ви розмовляли?

— Хіба ж я пам'ятаю, товаришу…

Жінка безпорадно дивилася на мене жалісними очима.

— Може, згадував щось про Танева, — спробував допомогти їй.

— Згадував, аякже! Ще б пак не згадувати. Він тільки про те й говорив: як довідатися, де переховується Танев.

— Де переховується? — повторив я.

— Авжеж, де переховується. Казав, що Танев заборгував йому і тепер, дізнавшись, що Іван вийшов з тюрми, сховався, аби не повертати борг

— Якже, борг! — втрутився Сираков, зневажливо махнувши рукою. — Мали ділити крадене! Знаю їх обох: гангстери!

— Ну? Ваш брат узнав, нарешті, де переховується Танев? — звернувся я знову до господині.

— В тому-то й справа, що нічого не взнав, — зітхнула Сиракова. — Йому пощастило знайти тільки того, Ілієва, колишнього їхнього шофера. І вже на другий день перебрався до нього.

— Отже, ви, власне, й не виганяли Медарова? — сказав я Сиракову.

— Ну, до стусанів не доходило, — огризнувся той. — Я тендітна натура. Делікатна. Вижив його своєю ненавистю, зневагою шляхетного духу, недосяжного для пігмея!

— Гм… Це вже дещо.

— Так. Хоч коли діяти за біблійними законами, його слід було б знищити…

— Уникайте біблійних законів, — порадив я. — Від певного часу вони не чинні.

— Слід було б його знищити, — повторив господар, — «Так, як він колись знищив філософа Косту Сиракова. Бути присутнім при грандіозному процесі, який відбувається нині в нашому житті і не мати змоги брати в ньому участі, ви уявляєте?

— Чому ж не мати змоги? — здивувався я. — Хто вам заважає?

— Як це, хто мені заважає? А чи випадає бухгалтерові брати участь в історичному процесі?

— Всі не можуть писати шедеври, — проказав я примирливо. — Інакше хто ж читатиме їх?

— Усі не можуть, — погодився господар. — А я міг. Ось, подивіться!..

Він протиснув своє дебеле тіло між кріслами, розкидав під столиком старі часописи і тріумфально видобув пожовклий, зім'ятий рукопис. Рукопис був вельми тоненький. Сираков підніс його до обличчя, потім віддалив трохи, бо був далекозорий, і розчулено прочитав:

— «Декарт або поєднання матерії з духом»…

— Добре, добре, — поспішив я перебити його. — А що ви думаєте про електричні з'єднання?

Сираков глянув на мене, трохи вражений несподіваним запитанням. Потім на його обличчі відбилася підкреслена зневага:

— Електричні з'єднання? Товаришу інспектор, я розмірковував над таємницями духовних феноменів, а не фізичних… Ось перша і, на жаль, остання праця молодого Сиракова…

Він знову патетично підняв рукопис, неначе шукав дистанції, найзручнішої при його далекозорості. Я поквапився підвестися, люб'язно бурмочучи:

— Звісно, на жаль… Хоча, відверто