Богоміл Райнов - Людина повертається з минулого

дивана стояли дві попільниці. Я подумав, що тут можна курити, і, всівшись на дивані, закурив.

Враз моє музикальне вухо скрипаля-невдахи вловило дзюркіт людської мови, що линув з сусіднього приміщення. Чулися два голоси — чоловічий і жіночий, але слів не розібрати. Певно, зіткнення характерів. Родинні взаємини. Фізіологія подружнього життя.

Невдовзі двері відчинилися і до вітальні ввійшла громадянка Сиракова у супроводі свого чоловіка. Чоловік був на кілька років старший од своєї дружини, йому минуло вже п'ятдесят. Високий, трохи сутулий, подекуди сивий, подекуди лисий, з похмурим обличчям. Скептичний настрій, мабуть, звичний його стан.

— А ось і мій чоловік… — мовила Сиракова, силкуючись люб'язно усміхатися.

Господиня намагалася обернути моє службове відвідування на щось подібне до світського візиту. Проте господар, здавалося, не схилявся до такої гри.

— Твій чоловік!.. — мовив він підкреслено, демонструючи вбивчу зневагу до подруги свого життя.

Потім недбало подав мені руку і сказав:

— Як бачите, товаришу інспектор, двадцяти років вільного життя не досить, щоб убити власницькі інстинкти в деяких людях. Я її чоловік!

— А що я поганого сказала? — : здивувалася господиня. — Не зважайте, товаришу інспектор, мій завжди такий, трохи роздратований, а сьогодні ще й зле почувається… тому й зостався вдома… Він, мій, трохи такий…

— Ось бачте: її… — знову підкреслив Сираков із злою іронією і важко сів у крісло, втупивши погляд у фотопортрет.

— Та годі вже тобі, Косто… — плаксиво простогнала дружина. — Не сором мене перед людьми.

— Здається, я вибрав не зовсім вдалий момент… — зауважив я. — Перешкодив, либонь, якійсь сімейній розмові…

— Не турбуйтеся, нічому не перешкодили, — відказав Сираков. — Наша розмова триває вже понад чверть століття.

— Отже, марно чекати кінця? — добродушно запитав я.

— Саме так. Марно чекати кінця, коли між нами, — при тих словах Сираков нервовим жестом вказав на себе й жінку, — лежить покійник!

— Покійник? — пожвавився я.

— Так-так, покійник, — похмуро кивнув Сираков.

— Хто саме? Даруйте, але це якоюсь мірою по моїй спеціальності.

Сираков рвучко і навіть дещо театрально тицьнув довгою рукою в куток:

— Он, отой!

— Ага… Отой… — пробурмотів я, повернувшись до портрета. — А хто це?

— Ось, полюбуйся! — переможно сказав господар своїй дружині. — До чого ти мене довела, що навіть інспектор міліції не зміг мене впізнати!

Тут Сираков знову звернувся до мене і жестом фехтувальника вказав на знімок:

— Це — Коста Сираков, учений, філософ, мертвий, загиблий, знищений. А перед вами, — тут промовець увіткнув удавану шпагу собі в груди, — Коста Сираков-руїна, Сираков-бухгалтер, сумні залишки мертвого минулого…

— Та-ак… Складно… — зітхнув я — Але це трохи наближає нас до причини мого візиту. Я теж цікавлюся покійником, хоча й не таким символічним, йдеться про Івана Медарова.

— Що-о-о? — вигукнула хазяйка і подалася вперед.

— Отак, громадянко, — проказав я офіційним тоном, який приберігав для подібних випадків. — Хоч як неприємно мені, що саме я мушу повідомити вас, але це так: вашого брата вже нема поміж живими.

Сиракова, видно, ладна була заголосити, але під суворим поглядом чоловіка обмежилася кількома сльозинами й зовсім скромним схлипуванням. Я закурив нову цигарку з полегкістю, наче мені пощастило уникнути великої небезпеки.

— Та не так уже й неприємно… — пробурчав сварливим голосом господар.

— Косто, посоромся! — сльозливо озвалася жінка.

— Бачу, ви не дуже поважали небіжчика, — зауважив я.

— Поважав? — відказав Сираков. — Такі, як він, заслуговують не поваги, а…

Він глянув на жінку й замовк.

— Не соромтеся, — підбадьорив я його. — Закінчуйте свою думку.

— Моя думка ясна, — гаркнув Сираков.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що він заслуговує саме на те, що його спіткало, — відрубав господар.

— Це звучить наче смертний вирок…

— І я б виніс його… Не моргнувши оком… Коли б я виносив вироки…

— Косто!.. — схлипнула Сиракова.

— Мовчи! — гримнув на неї чоловік. — Так, так, засудив би його, аби тільки мав таке право.

— Той, хто виніс вирок Медарову, і хто, очевидно, виконав його, також не мав ніяких повноважень від закону, — промовив я. — Сподіваюсь, це не ваша самодіяльність?

— Ні… — огризнувся господар. — Звичайно, не я… Взагалі я не належу до людей дії, товаришу інспектор! І в цьому моя трагедія! Надто тендітним створінням для цього світу грубих прагнень виявився Коста Сираков.

Голос мого співрозмовника аж тремтів од стримуваної патетики.

— Нічого, — заспокоював я страждальника. — Може, це й на краще. А? Чи не пояснили б ви, чого так критично ставилися до небіжчика?

— До гангстера, хочете ви сказати?

— Косто! — благально озвалася Сиракова.

— Мовчи! — гарикнув чоловік. — Ви чули що-небудь про «Комету»?

— Неясно.

— Зграя гангстерів, оце й була «Комета». І один з тих гангстерів — її рідний брат! — При цих словах господар правицею-шпагою вказав на свою жінку. — Коли я, дорогий інспекторе, під впливом природного для кожного індивіда інстинкту продовження роду одружився з тут присутньою, чи знаєте ви, що вчинив той вовк у людській подобі? Позбавив її всякого утримання! Усякого! І не тільки від скупості, а й заради підступної мети: аби поставити на коліна гордий, незалежний дух Кости Сиракова!

Тут промовець трошки відкинув голову й замовк, неначе оцінюючи, яке враження справили на мене його слова.

— Так… — пробурмотів я. — Неприємно…

— Неприємно? Трагічно, товаришу інспектор, тра-гіч-но! І цей шкурник ось шантажує, а вдома з ранку до вечора поїдом їсть жінка-міщанка…

— Так це ж заради дитини, Косто…

— Замовкни! — гримнув господар, навіть не глянувши на дружину. — Інквізований з обох боків одночасно, Коста Сираков не витримав й підняв білий прапор капітуляції… Ніжний пагін було розчавлено котком брутального часу… Кінець студіюванню філософії, край мріям про наукову кар'єру, замість усього цього — бухгалтерське місце в «Кометі», і то, зауважте, місце з жебрацькою платнею…

— Гм… — мугикнув я, а це могло означати що завгодно. — Крім замаху на вас самого… чи знаєте ви про інші злочинні дії того товариства?

— Та все оте товариство було злочинною дією, — вигукнув господар.

— Тобто?

— Самі поміркуйте: мільйони левів прибутку фактично ні за що. Просто проценти від фантастичних воєнних поставок. Чому гітлерівцям заманулося давати такі гроші саме гангстерам з «Комети», а не комусь іншому, га?

— Це ви, певно, краще знаєте.

— Авжеж, знаю! Ще й як знаю!

Тут господар конфіденціально нахилився до мене і, щоправда, не знижуючи голосу, забубонів:

— Філіалом гестапо була ота «Комета», коли вже мене питаєте, інспекторе!

— А чому ж ви не розповіли про все на процесі?

Сираков зневажливо махнув рукою:

— Що там було розповідати, коли нічого не можеш довести. Оті троє не вчора народилися: документів і слідів не лишили. Проте Сираков теж не ликом шитий: гітлерівські полковники, що приїздили як техніки-інструктори, шушукання по кабінетах, поїздки Костова і Танева