Дік Френсіс - У пастці

цей час він був добряче начинений заспокійливими ліками, щоранку і щовечора лікар давав йому пігулки і робив ін'єкції. Дарма що з мене була безнадійна медсестра і ще гірша кухарка, але доводилося його доглядати, бо напохваті не було нікого. Та й сам Дональд попросив лікаря:

— Хай буде Чарлз. Він не чинить зайвого галасу.

Я довго сидів з ним, коли він прокидався, спостерігаючи, як на його обличчі відбивається боротьба з невідступним страхом. Він помітно схуд, колись повне обличчя змарніло і було тепер, як у хворого. Тіні під очима аж почорніли, сили, здавалося, покинули його.

Їжу я готував з консервованих і заморожених продуктів: уважно читав інструкції і робив усе, як написано. Дональд раз у раз дякував мені і їв, що міг, хоча й навряд чи йому щось насправді смакувало.

Коли він спав, я потроху посувався у своїй роботі над картинами. Сумний краєвид не був уже такий сумний, а просто осінній, з трьома кіньми, що стояли кружка у полі. Один з них пасся. Такі картини — водночас і зрозумілі, і зроблені на належному рівні — були моїм хлібом. Вони добре розходяться, звичайно з мого конвеєра сходило принаймні по картині за десять днів: душі у них я не вкладав. Усе було справою голої техніки.

Одначе портрет Регіни — це було найкраще з того, що я зробив за багато місяців. Вона усміхалася до мене на полотні, життєрадісна і розпромінена, принаймні мені вона здавалася живою. Картини часто змінюються під час роботи над ними; день у день наголос зміщувався у моїй уяві, і зрештою кухня на задньому плані стала темнішою, а сама Регіна ще більше вияскравилася. Видно було, що вона куховарить, але акцентувалось на образі дівчини, а не на тому, що вона робить.

Врешті-решт кухня, яку я бачив перед собою, стала на полотні лише віддаленим враженням, а дівчина, якої не було переді мною, зробилась як жива.

Попрацювавши над картиною, я щоразу ховав її у валізу. Я не хотів, щоб Дональд несподівано натрапив на неї. Надвечір у середу Дональд у халаті, похитуючись, зайшов на кухню, намагаючись усміхатися і панувати над собою. Він сидів за столом, попивав шотландське віскі, що я приніс того дня, і спостерігав, як я чищу пензлі та палітру.

— Ти завжди такий охайний? — поцікавився він.

— Фарби дорого коштують.

Млявим жестом він показав на картину з кіньми, що сохла на мольберті.

— Скільки це все коштує?

— Самі матеріали десь із десять фунтів. А ще тепло, світло, оренда, харчі, віскі, одежа, трата нервів — це стільки, скільки я зароблятиму за тиждень, якщо покину все це і повернуся до свого попереднього заняття — продажу будинків.

— У такому разі чимало, — сказав він поважно.

— Не жалкую, — усміхнувся я.

— Авжеж, бачу.

Я змив з пензлів милиння водою з-під крана, надав їм належної форми і поставив у глек сушитися. Добрі пензлі, принаймні такі ж дорогі, як і фарби.

— Попорпавшись у фінансових звітах компанії, — сказав раптом Дональд, — вони повезли мене у поліційне відділення і там силкувалися довести, що я вбив її власноручно.

— Неймовірно!

— Вони дійшли висновку, що я міг прийти додому перед ленчем і вчинити це. Час, мовляв, був.

Я взяв зі столу віскі, налив добрячу порцію у келих і вкинув льоду.

— Вони подуріли, — сказав я.

— Крім Фроста, там був ще один чоловік. Шеф їхнього відділу. На прізвище чи не Уолл. Худорлявий такий, з колючим поглядом. Здавалось, ніколи й не кліпне. Ушнипився в мене і весь час торочив, що я вбив її, бо вона, повернувшись, застала мене разом з грабіжниками.

— Господи! — сказав я з відразою. — В кожному разі вона не залишала крамниці до пів на третю.

— Та дівчина з квіткової крамниці тепер каже, що точно не пам'ятає, коли Регіна пішла. Пригадує лише, що це було невдовзі після ленчу. Близько третьої години я ще не повернувся з пабу. Я пішов до ленчу пізно. Цілий ранок я морочився з клієнтурою… — Він замовк, ухопившись за келих, мов шукав у ньому опертя. — Я не можу тобі передати, як це було жахливо.

Стриманість останніх слів ніби ще більше підкреслювала скруту його становища.

— Вони сказали, — додав він, — що вісімдесят відсотків убитих заміжніх жінок стали жертвами своїх чоловіків.

У цій фразі відчувався стиль Фроста.

— Вони зрештою відпустили мене додому, але я не думаю… — його голос затремтів. Він ковтнув, намагаючись зберегти так важко здобутий спокій. — Я не думаю, що вони на цьому закінчили.

Минуло п'ять днів відтоді, як він, вернувши додому, знайшов Регіну мертвою. Я подумав, що його розумове і нервове напруження досягло тієї межі, коли він украй потребував підтримки та співчуття; здавалося дивовижним, що він не втратив здорового глузду.

— Вони натрапили на слід злочинців? — запитав я.

Він ледь посміхнувся.

— Я навіть сумніваюся, що вони цим займаються.

— Але це ж їхній обов'язок.

— І я так гадаю. Вони нічого не кажуть. — Він повільно випив віскі. — У цьому вся іронія. Ти сам розумієш. Я завжди поважав поліцію… Хто ж знав, що вони можуть бути… такі…

«Чудасія! — подумав я. — Або вони хочуть натиснути на підозрюваного, сподіваючись розв'язати йому язика, або просто обмежуються чемними запитаннями і тупцяють на місці; згідно з тутешньою системою, безневинні страждають більше, ніж винуваті».

— Я не бачу цьому краю, — сказав Дональд. — Ніякісінького.

У п'ятницю до обіду поліція заходила ще двічі, але мій кузен мало на це зважав. Він був виснажений, апатичний і сірий, як дим; він стільки вистраждав, що збайдужів до всього. Хоч би що правив Фрост, все це відскакувало від Дональда, не завдаючи йому ніякої шкоди.

— Ти ніби збирався малювати чийогось коня? — несподівано запитав він, коли ми готувалися до ленчу.

— Я попередив їх, що приїду пізніше.

Він похитав головою.

— Пригадую, ти казав, коли я попросив тебе залишитися, що це буде якраз доречним до наступного замовлення.

Він подумав трохи.

— У вівторок. Ти повинен був їхати в Йоркшір у вівторок.

— Я все владнав по телефону.

— Все одно краще поїхати.

Дональд попросив за нього не турбуватися і подякував за все. Він наполіг, щоб я подивився розклад руху поїздів, замовив таксі й попередив тих людей, що приїду. Я, зрештою, побачив, що справді час залишити його самого, і спакував речі.

— Мені здається, — сказав він непевно, коли ми чекали таксі, — що ти ніколи не малював портретів. Маю на увазі людей, а не коней.

— Бувало іноді, — сказав я.

— Я лише хотів… Чи не