Йозеф Рот - Легенда про святого пияка

Він хотів зачекати тут, поки не задзвонять дзвони, дзвони сусідньої каплиці, щоби піти на месу і врешті повернути борг маленькій святій. Тим часом йому захотілося випити, і він замовив випити. Він пив. Дзвони, які закликали до меси, почали гудіти, і він гукнув: «Офіціанте, рахунок!», розрахувався, підвівся, вийшов на вулицю і просто під дверима зіштовхнувся з дуже високим широкоплечим чоловіком. Він одразу ж назвав його на ім’я: «Войтех». А той водночас вигукнув: «Андреас!». І вони кинулись один одному в обійми, тому що обоє були колись гірниками в Квебеку і разом працювали на тій самій копальні.

— Якби ти тут на мене зачекав, — сказав Андреас, — лише двадцять хвилин, скільки потриває ця меса, ні хвилини довше!

— Нізащо, — сказав Войтех. — Відколи це ти взагалі ходиш до меси? Терпіти не можу попів, а ще менше — тих, хто до них ходить.

— Але я іду до маленької Терези, — заперечив Андреас, — я винен їй гроші.

— Ти маєш на увазі маленьку Святу Терезу? — перепитав Войтех.

— Так, саме її, — підтвердив Андреас.

— Скільки ти їй винен? — поцікавився Войтех.

— Двісті франків! — сказав Андреас.

— Тоді я піду з тобою! — сказав Войтех.

Дзвони все ще дзвеніли. Приятелі зайшли до церкви. Меса щойно почалась, і Войтех прошепотів Андреасові:

— Негайно дай мені сто франків! Я раптом згадав, що на вулиці на мене чекає один знайомий. Бо інакше я потраплю до криміналу!

Андреас не вагаючись віддав йому всі двісті франків, які в нього ще були, і сказав:

— Я зараз вийду до тебе.

Щойно він зрозумів, що в нього нема більше грошей, щоби віддати борг Терезі, йому видалося безглуздим залишатися в церкві до кінця меси. Зачекавши заради пристойності ще хвилин п’ять, він вийшов і подався через дорогу в бістро, де на нього чекав Войтех.

Відтепер Андреас і Войтех залишились приятелями — вони пообіцяли це один одному навзаєм.

Звісно, жодного знайомого, якому він нібито був винен гроші, Войтех не мав. Одну купюру в сто франків, яку йому позичив Андреас, він дбайливо загорнув у хусточку і зав’язав вузликом. А на інші сто франків запросив Андреаса випити, і ще раз випити, і ще раз випити, а вночі вони пішли в той заклад, де за столиками сиділи люб’язні дівчата, і провели там три дні, а вийшли звідти, то був уже вівторок, і Войтех попрощався з Андреасом зі словами:

— Побачимося в неділю, в той самий час і на тому самому місці.

— Бувай! — сказав Андреас.

— Бувай! — відповів Войтех і зник.

XIV

У цей вівторок пополудні падав такий рясний дощ, що Войтех і справді миттєво зник. Принаймні так здалося Андреасові.

Йому здалося, що його друг розчинився в дощі, так само несподівано, як і трапився йому на шляху, і позаяк грошей у нього в кишені залишалося лишень тридцять п’ять франків, а він, вважаючи себе пещенцем долі, був упевнений, що з ним обов’язково ще не раз станеться чудо, то вирішив, як чинять усі бідні та питущі, знову віддати себе у руки Богові, єдиному, в кого він вірив. Тож він пішов до Сени і спустився звиклими сходами, що вели до пристановиська волоцюг.

Тут він зіштовхнувся з чоловіком, який саме збирався піднятися на міст. Він видався Андреасові дуже знайомим, отож Андреас з ним чемно привітався. Це був охайний з виду, доволі вже немолодий пан. Він зупинився, уважно подивився на Андреаса і, врешті, запитав:

— Вам потрібні гроші, коханий пане?

Андреас упізнав із голосу, що це той самий пан, якого він зустрів три тижні тому. І тому сказав:

— Я добре пам’ятаю, що й досі винен вам гроші, мені слід було віднести їх Святій Терезі. Але, знаєте, за цей час стільки всього сталося. І мені вже втретє завадили віддати гроші.

— Ви помиляєтесь, — сказав літній, добре вбраний пан, — я не маю честі вас знати. Ви, очевидно, з кимось мене плутаєте, однак мені здається, що ви у скруті. А щодо Святої Терези, про яку ви щойно згадали, я по-людськи їй настільки вдячний, що, безперечно, готовий позичити вам ту суму, яку ви їй заборгували. Скільки це?

— Двісті франків, — відповів Андреас, — але вибачте, Ви ж мене не знаєте! Я людина честі, а ви навряд чи зможете надіслати мені нагадування про мій борг. Бо честь я маю, а от адреси ні. Я сплю під одним із цих мостів.

— О, це не біда! — вигукнув літній пан. — Я теж там сплю. І ви мені просто-таки зробите ласку, за яку я буду вам безмежно вдячний, якщо візьмете в мене ці гроші. Бо я теж у великому боргу перед маленькою Терезою!

— Тоді, — сказав Андреас, — я до ваших послуг.

Він узяв гроші, трохи почекав, поки той пан не піднявся сходами, а потім і сам пішов тими самими сходами нагору та подався звичною дорогою на вулицю Чотирьох вітрів, до російсько-вірменського ресторану «Тари-Бари», де й залишився до суботнього вечора. А тоді згадав, що завтра неділя і що йому треба йти до каплиці Святої Марії Батільонської.

XV

У «Тари-Бари» було повно людей, бо багато хто з тих, які не мали даху над головою, днювали й ночували там, удень — за шинквасом, вночі — на канапах. У неділю Андреас встав дуже рано, не так через месу, яку боявся пропустити, як зі страху перед господарем, який примусив би його оплатити напої, їжу й ночівлю за всі ці дні.

Однак він помилився: господар встав іще раніше. Адже цей господар знав його і вже давно помітив, що наш Андреас був не від того, щоби щезнути, не заплативши. Отож Андреасові довелося розрахуватися за весь час від вівторка до неділі, за щедрі наїдки і напої, і заплатив він набагато більше, ніж справді з’їв і випив. Бо господар «Тари-Бари» добре розумівся на тому, хто з його клієнтів уміє рахувати, а хто ні. А наш Андреас належав до числа тих, хто рахувати не вміє, як багато пияків. Таким чином, Андреас віддав значну частину грошей, які мав при собі, але все-таки пішов у бік каплиці Святої Марії Батільонської. Однак він уже знав, що йому не вистачить грошей, аби віддати Святій Терезі весь борг. Пам’ятав він і про свого друга Войтеха, з яким умовився зустрітися, так само, як і про свою маленьку позичальницю.

Отже, він наблизився до каплиці, на жаль, і цього разу по закінченню меси, і знову назустріч йому сунув натовп людей, які