Йозеф Рот - Легенда про святого пияка

виходили з церкви. Коли ж він уже за звичкою вирушив до бістро, то раптом почув, що ззаду його хтось кличе, і відчув у себе на плечі чиюсь важку руку. А обернувшись, побачив поліціянта.

Наш Андреас, в якого, як ми знаємо, подібно до багатьох його товаришів у нещасті, не було документів, злякався і поліз у кишеню, просто щоби зробити вигляд, ніби має якісь документи і ніби з цим у нього все гаразд. Однак поліціянт сказав:

— Я вже знаю, що ви шукаєте. Але в кишені ви шукаєте марно! Ви щойно загубили ваше портмоне. Ось воно, — промовив поліціянт і жартома додав: — Так буває, коли в неділю з самого ранку випити занадто багато аперитивів!

Андреас квапливо схопив портмоне — йому ледве стало витримки, щоби підняти на прощання капелюха — і негайно поспішив у бістро.

Там уже сидів Войтех, тільки Андреас упізнав його не відразу, а лише за якийсь час. Та тим сердечнішим було їхнє привітання. Приятелі почали пригощати один одного і ніяк не могли зупинитись. Войтех, ввічливий, як і більшість людей, підвівся з канапи і запропонував це почесне місце Андреасові, а сам, хоч і добряче хитався, обійшов довкола столика, сів навпроти на стілець і почав говорити йому люб'язності. Пили вони лише перно.

— Зі мною знову трапилося щось дивне, — сказав Андреас. — Іду це я сюди, на нашу зустріч, хочу перейти дорогу, як раптом мене хапає за плече поліціянт і каже: «Ви загубили портмоне». І простягає мені портмоне, яке мені зовсім не належить. Я запхав його в кишеню, а тепер хочу поглянути, що це таке.

І з цими словами він витягає портмоне і зазирає всередину. Там лежать якісь документи, які його аніскільки не обходять, але він бачить також гроші, рахує їх, і виявляється, що там рівно двісті франків. І тут Андреас каже:

— От бачиш! Це Божий знак. Тепер я перейду дорогу, зайду в церкву і нарешті віддам гроші!

— Для цього, — відповів Войтех, — ти ще маєш час, поки не закінчиться меса. Навіщо тобі меса? Під час меси ти не зможеш заплатити. От підеш після меси у захристя, а тим часом вип’ємо!

— Гаразд, нехай буде, по-твоєму, — відповів Андреас.

У цю мить відчинилися двері, і Андреас, відчувши різкий біль у серці і велику слабість у голові, побачив, що ввійшла юна дівчина і сіла на диван прямісінько навпроти нього. Вона була зовсім юна, таких юних дівчат, як здавалося Андреасові, він ще ніколи не бачив, і вбрана вона була в усе небесно-блакитне. Вона була такою блакитною, як може бути лише небо, та й те тільки у благословенні дні.

Похитуючись, Андреас підійшов до дитини, вклонився і спитав:

— Що ви тут робите?

— Чекаю на батьків, вони зараз вийдуть з церкви після меси і заберуть мене. Як завжди в останню неділю місяця, — відповіла вона, трохи злякавшись немолодого вже чоловіка, який раптом до неї заговорив. Вона його трохи боялася. Андреас запитав:

— Як вас звуть?

— Тереза, — сказала вона.

— Ти ба! — вигукнув Андреас. — Чудово! Я й не думав, що така велика, така маленька свята, така велика і така маленька позичальниця вшанує мене своїм візитом, хоч я так довго до неї не приходив.

— Я не розумію, що ви кажете, — дещо зніяковіло промовила юна панночка.

— Це ви просто з делікатності, — заперечив Андреас. — Просто з делікатності, але я здатен її оцінити. Я вже давно винен вам двісті франків, і ніяк не зберуся їх вам повернути, свята панночко!

— Ви не винні мені жодних грошей, але в мене в торбинці є трішки, ось, візьміть і йдіть. Бо скоро прийдуть мої батьки.

І промовивши це, вона витягла зі своєї торбинки купюру в сто франків і простягла її Андреасові.

Усе це бачив у дзеркалі Войтех. Похитуючись, він підвівся зі свого крісла, замовив два перно і хотів потягти нашого Андреаса до шинквасу, щоби той з ним випив. Але щойно зробивши один крок у бік шинквасу, Андреас падає, як підкошений. Усі люди в бістро лякаються, Войтех теж. А найбільше лякається дівчинка на ім’я Тереза. А що поблизу нема ні лікаря, ні аптеки, то Андреаса несуть до каплиці, точніше в захристя, адже священики таки трохи розуміються на конанні та смерті — невіруючі офіціанти в це все-таки вірять. А панночка на ім’я Тереза, не може залишатися осторонь і йде разом з ними.

Отже, приносять нашого бідного Андреаса у захристя, на жаль, він не може вже нічого сказати, лише робить рух рукою, ніби показує на ліву внутрішню кишеню жакета, де лежать гроші, які він винен своїй маленькій позичальниці. Він промовляє: «Панно Терезо!», робить свій останній подих і помирає.

Дай, Боже, усім нам, питущим, такої гарної і легкої смерті!

Йозеф Рот, Париж 1939