Йозеф Рот - Легенда про святого пияка

вони увійшли до ресторану і сіли поряд одне з одним на зелену плюшеву канапу, як колись, замолоду, перед криміналом. Кароліна, як завжди, замовила наїдки, і тепер дивилася на нього, а він не наважувався на неї подивитися.

— Де ти був увесь цей час? — спитала вона.

— Всюди і ніде, — відказав він. — Тільки два дні, як я знову почав працювати. Весь цей час, відколи ми не бачилися, я пив, спав під мостами, як заведено серед таких, як я. А ти, мабуть, провадила ліпше життя… З чоловіками, — додав він за деякий час.

— А ти? — спитала вона. — Пиячив, волочився десь без роботи, спав під мостами — і все-таки знайшов час і нагоду підчепити якусь Терезу. І якби я випадково не нагодилася, ти й справді пішов би до неї.

Андреас нічого не відповів, він мовчав, поки вони не доїли м'ясо і їм не подали сир та фрукти. І тільки-но він допив останній ковток вина зі свого келиха, як на нього знову напав той раптовий жах, який він часто відчував багато років тому, коли жив з Кароліною. І йому знову захотілося втекти від неї, тож він вигукнув:

— Офіціанте, рахунок!

— Це моя справа, офіціанте! — перервала його вона.

Офіціант, а це був зрілий чоловік з досвідченими очима, сказав:

— Пан покликав мене перший.

Отож Андреас і розрахувався. При цій нагоді він витяг з лівої внутрішньої кишені всі свої гроші, а розрахувавшись, з деяким жахом, щоправда, трохи пом’якшеним випитим вином, побачив, що вже не має всієї суми, яку був винен маленькій святій. Але останнім часом, сказав він собі, зі мною сталося стільки див поспіль, що наступного тижня я, либонь, десь знайду заборговані гроші і поверну борг.

— Отже, ти багатий чоловік, — сказала Кароліна, коли вони вийшли на вулицю. — Ти, мабуть, на утриманні в цієї маленької Терези.

Він нічого не відповів, тож вона була впевнена, що має рацію. Кароліна зажадала, щоб він повів її в кіно. І Андреас пішов з нею в кіно. Вперше після великої перерви він знову дивився фільм. Але востаннє він був у кіно так давно, що майже не розумів фільму і врешті-решт заснув на плечі в Кароліни. Потім вони пішли до клубу з танцями під гармоніку. Але востаннє він танцював так давно, що коли спробував затанцювати з Кароліною, в нього нічого до пуття не вийшло. Отож її у нього забрали інші танцюристи — вона ще й досі була доволі свіжою та жаданою жіночкою. Андреас сидів за столиком сам і почувався, як у давні часи, коли Кароліна теж танцювала з іншими, а він самотньо пив за столиком. Тому він вихопив її — раптово й грубо — з обіймів якогось танцюриста і сказав:

— Ми йдемо додому!

Він схопив її за карк та більше не відпускав, і, заплативши, пішов з нею додому. Мешкала вона неподалік.

І все було, як у давні часи, перед криміналом.

V

Прокинувся Андреас дуже рано. Кароліна ще спала. За відчиненим вікном цвірінькала самотня пташка. Якийсь час він лежав з розплющеними очима, кілька хвилин, не довше. Упродовж цих кількох хвилин розмірковував. Йому спало на гадку, що з ним вже давно не траплялося стільки всього дивного, як за цей один тиждень. Раптом він повернув обличчя і побачив праворуч від себе Кароліну. Те, чого він не помітив учора при зустрічі з нею, впало йому в око зараз: вона постаріла; бліда, набрякла, Кароліна, важко дихаючи, спала ранковим сном старіючої жінки. Андреас побачив зміну часу, який минув. І він побачив, як змінився сам, і вирішив негайно встати, але Кароліну не будити, а піти так само випадково, або краще сказати, фатально, як вони обоє, Кароліна і він, зустрілися вчора. Він крадькома одягнувся і пішов геть, у новий день, в один із своїх звичних нових днів.

Тобто, властиво, в один із незвичних. Тому що, коли він поліз у ліву нагрудну кишеню, де звик тримати нещодавно зароблені чи знайдені гроші, то помітив, що в нього залишилася лише одна купюра в п’ятдесят франків і ще кілька дрібних монет. І він, чоловік, який вже багато років не знав, що таке гроші, та й не надавав їм жодного значення, тепер злякався, як зазвичай лякається той, хто звик завше мати в кишені гроші, а знайшовши їх там украй мало, відразу ж почувається у скруті. Раптом Андреасові, що крокував у сірих світанкових сутінках безлюдним провулком, здалося, що він, той, що місяцями не мав грошей, несподівано збіднів, бо не намацував більше в кишені стільки купюр, скільки звик мати останнім часом. І йому здалося, ніби час його злидарювання залишився в далекому-далекому минулому, а ту суму, яка мала би підтримувати відповідний для нього рівень життя, він бездумно й легковажно витратив на Кароліну.

Тож Андреас розгнівався на Кароліну. І раптом він, людина, яка ніколи не переймалася наявністю грошей, почав усвідомлювати їхню вартість. Раптом він подумав, що володіти купюрою в якихось п’ятдесят франків для такого гідного чоловіка, як він, просто сміховинно, і що йому взагалі конче потрібно, хоча б для того, аби усвідомити вартість своєї особистості, спокійно посидіти і поміркувати про самого себе за келишком перно.

Тож він знайшов серед найближчих ресторанів один, який йому видався найприємнішим, сів там за столик і замовив перно. Поки пив, йому згадалося, що він, власне, живе в Парижі без дозволу на перебування, і витяг свої документи. І пригадав, що його давно вже вислано за межі країни, бо він прибув до Франції як гірник, а родом був з Ольшовіце, з польської Сілезії.

VI

Потім, розкладаючи перед собою на столі свої напівзотлілі документи, Андреас згадав, як багато років тому, одного дня приїхав сюди, довідавшись із газетного оголошення, що у Франції потрібні гірники. А він все життя мріяв про далекі краї. І він працював на копальнях Квебека, а замешкав у своїх земляків, подружжя Шебєц. І покохав жінку, а коли чоловік одного разу мало не забив її до смерті, Андреас вбив того чоловіка. За що й відсидів два роки в криміналі. Цією жінкою і була Кароліна.

Про це все думав Андреас, розглядаючи свої вже недійсні документи. І потім знову замовив перно, бо почувався вельми нещасним.

Коли він врешті підвівся, то відчув щось схоже на голод, але це був особливий голод, який нападає тільки на пияків. Це певного роду жадання чогось (не їжі), яке триває лише кілька секунд і вгамовується негайно,