Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

й тим себе заспокоював. Батько йому хоч і бачивсь уві сні, але він брався за хрест і той ніби казав: «Не беру живим, візьму мертвим, бо умру я без хреста».

- Так і казав?

- Так. Марко здригнув.

- А слухайте, пане Якиме, чому якраз батько ворогував з паном Вишневеньким? - сказав він, одягаючи на плечі кармазина.

- Бо це місце, де зараз є село, перший прочистив твій батько, й коли забирав всю цю округу пан Вишневецький під своє володіння, то обіцяв твоєму старому, що не буде селян нікуди займати до самої смерті, а коли вмре, то поховати його на тій могилі, що ходив твій батько.

- Чому ж якраз на тій могилі?

- Бо, кажуть, ту могилу також насипав твій батько із своїм товариством.

- Так чому я мушу мовчати про батька?

- Тому, що раніш аніж князь догадається поїхати на ту могилу, нам треба самим там побути і то найскорше. Там є скарб.

Марко був зовсім виходив з Якимом, далі сіпнув його назад, підвів до стайні і, порившись у сіні, показав старому торбину.

- Півділа зроблено! - аж крикнув той. - Біжи мерщій до старої знахарки й купи в неї сон-трави, та скорше.

- А як панові скажете?

- Я князеві скажу, що ти у дівчини й за тобою послали. Візьми з собою торбину всю й грошей не жалій.

* * *

У світлиці тимчасом князь турбується:

- Ну? Де Охрім Голий?

- Ясновельможний нехай не дуже поспішаються, бо Марко у дівчини, й за ним послали.

- Ага? Тепер, Якиме, покажи панотцеві Карпові нашу полонянку.

- Так ото такий чорт? Ха-ха-ха! - похитуючись і плутаючись в рясі, зареготався отець Карпо. - Давайте сюди, - ми його чесним хрестом господнім. Хе-хе-хе!..

Яким все чогось вагавсь і не йшов по дівчину. Вишневецький ходив мовчки й крутив довгого вуса. А далі:

- Якиме! Дать сюди полонянку! Пора вже з нею упоратися, а то й справді щось дуже безпечно їй живеться.

- А може, ласкавий пане, дозволите почекати на Марка?..

- Мовчи. Що, думаєш, йому першому дам? Не було такого, щоб челядникові доводилося першому те, що по закону належить шляхтичеві. Правда, отче Карпе?

Отець Карпо щось кинувся вичитувати з святого письма, але, не знайшовши відповідних слів, спинився та:

- Не побажай жони ближнього твого.

Побічні двері відчинилися й звідти вийшла полонянка. Але в той саме час з другого боку почулося:

- Дозволите, ваша ясність, зайти? - увійшов Марко.

- Ага. Якиме, ти з нею найшов спільну мову, то скажи їй, щоб вона не журилася, - звернувся Вишневецький до джури. А до Марка:

- Ну, козаче, де ж твій батько?

- Гадаю, ясновельможний, що вдома.

- А ти знаєш, що твого батька вбито?

- Ой! - простогнав Марко. - Ой, боже…

Яким щось говорив весь час з полонянкою пошепки, щось ніби наказуючи.

- Якиме, скажи полонянці, хай наллє цьому юнакові чарку, - кинув крізь зуби князь Дмитро.

Після відповідного знаку вона взяла кухоль з вином і наблизилася до Марка. Той стояв і в нестямі кусав губи. А вона спокійно, лагідно подала чарку й низько вклонилася. Із рук Марка випав манюсінький пакуночок. Мент, - і полонянка вже стояла біля Якима, підхопивши той пакуночок…

Отець Карпо, що до цього часу стояв роззявивши рота, витер кінцем ряси слину й підійшов із чаркою:

- Якиме, скажи їй, хай наллє і мені.

- Стій, отче! - гримнув Вишневенький. - Пить, - так усім разом. - Наливай! - крикнув він на полонянку.

- Панове! - закричав Марко і кинувсь до вікна.

- Що там?

- Що там? - кинувся и собі Вишневенький.

- Останній човен спускають - завтра їдемо, - весело промовив Марко, перегинаючись у вікно і зацікавлюючи інших.

- Вже налляла, - дав знати Яким. Всі обернулися. Полонянка, усміхнувшись, подала чарку

Маркові, а іншим указала поклоном.

- Хай живе… - хотів промовити отець Карпо, але, сьорбнувши пів чарки, захитався і сів, мов непритомний.

- Ото ти такий? - зареготав Вишневенький і перекинув поставець у рот.

Трохи поморщившись, він хотів щось сказати, але в ту ж мить впав додолу.

- Куди ж далі? - спитав після всього Марко. -- Доки сон-трава робить своє діло, на Крим, - відповіла спокійно полонянка.

Через годину два вершники летіли по великому татарському шляху в степ - на Крим.

V

Село ще зранку ґвалтувалося. Чутки про таємничу пропажу старого Охріма збентежили односельчан. Старі поважні діди й баби ще зранку, як комахи на сонці, обліпили хату й подвір’я

Охрімове. Хитали сумно головами, щось тихо перебалакувалися. Молодші з селян хотіли йти на поле: ще до зорі наклепали коси. В’язальниці наварили ще до схід сонця страви на цілий день і збиралися наливати в глеки та й собі йти на поле. Але ніхто перший не посмів рушати.

Час од часу через тин висовувалася чоловіча або жіноча голова й поглядала на край села до подвір’я старого Охріма. А через півгодини до Охрімовбі хати йшло старе й мале. Все село відчуло втрату старого й чомусь боялося.

Та як його й не боятися, коли ще за Охрімового життя говорили про злі наміри пана Вишневецького обкласти селян тяжкою даниною. Та боявся, кажуть, князь Дмитро. Ось вже десять років, як тая подать тяжка з’явилася в околишніх волостях, а в селі Дикому Куті її не було.

- Все через Охріма, все через нього, - голосно казала баба Петриха, - доки був він, голубчик, доти й жилось нам вільно, а тепер… Де він, оборонець наш, подівся? І на кого ж він нас, убогих, покинув…

І почала причитувати баба Петриха та оповідати, як вони жили під Острогом на землях князів Острозьких, як тяжко було панщину робити та які побори чинили князі та дрібна шляхта над бідним селянським людом…

А люди слухали й сумно хитали головами.

- Та що їхня панщина, як і в нас не згірше, - обізвався старий Стус. - Пішли б ви подивилися, що по тім боці робиться вже три дні. Вже перерубали півлісу, а там човнів цю ніч наспускали, так і оком не скинеш.

Весь Дніпро захряс човнами.

Ой, дума щось наш князь Дмитро, дума, - пророкувала стара Петриха, - буде нам тепер, ои, буде горе…

-