Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- Пан іде, пан їде, - зашепотіли по натовпові…

- А челядників скільки - щоб це значило?

- Розсипаються по одному, обступають село.

- Ой, матінко, що ж це воно буде?

Купа кінноти, що виїхала з воріт князя Вишневецького, розсипалась по узгір’ю й обступала село.

На селі і в Охрімовім дворі затихло. Притаїло дух.

Князь з челядниками-козаками наблизився до натовпу. Поруч із Вишневеньким на низенькому татарському коні сидів на охляп піп, отець Карпо. В цей саме час з-за річки підійшли селяни, що три дні довбали човни. Обірвані, стомлені, а дехто з перев’язаною рукою чи щокою.

Князь Дмитро сидів мовчки, насупивши брови Й роздираючи вудилами рота своєму коневі, крутив вуса. Молоді челядники гарцювали на своїх лихих, згорда поглядаючи на обідране поспільство й час од часу підморгуючи дівчатам і молодицям.

А зо всіх кінців села, що розтяглося по узгір’ї над Дніпром, челядники зганяли селян.

Коли зібралася вся сільська громада, князь Дмитро піднявся на стременах і дав знак. Тихий шепіт зляканих, здивованих селян зовсім затих.

- Православні! - почав князь…

Отець Карпо зняв бриля й перехрестився. Люди, дивлячись на його, й собі стали хреститися.

- Злі татарські ватаги з давніх-давен турбували ваші оселі. Ще десять літ назад мене запрохав наш селянин Охрім Голий, щоб я тут оселився захищати вас од лихої татарви. Я й згодився. Покинув навіть свої палаци з Черкасах та Каневі та переїхав до вас у ці краї.

- Спасибі вам, паночку, захищали, хай вам Бог здоров’я дає…

- А найдужче за останні три дні, - стиха додала перев’язана щока.

- Так от, мої вірні друзі. - продовжував далі Вишневецький, щоб уникнути надалі татарських наскоків, я порішив збудувати на Дніпрових порогах фортецю.

-- А чому ж так далеко?

- А може б збудувати поблизу, ось хоч би на Інгульці -- не так далеко. А то - на порогах.

- Так ото на те й човни будували?

- Та зараз же жнива! Куди ж ми виїдемо так далеко?

- Та й чого ми маємо їхати? Челядники-козаки на те й існують, щоб захищати поспільство,

- Вони правду говорять, - промовив до князя старий Стус. - Коли ваша милість приїхали сюди й стали закладати палац, тоді ви казали Охрімові, що будете своїми челядниками захищати нас. А тепер замість того не даєте людям зібрати хліба, що ось вже три дні сиплеться.

- Ні, пане, не підемо ми з вами проти татар.

- Та й самі ви, ваша ясність, подумайте, куди б ми всі поїхали? Хай би вже їхали, хто охочий, а всім їхати ніяк не можна.

Голоси з натовпу були все сміліші й сміліші.

- Куди він нас хоче вести? - чулося із двору Охріма.

- А жінок та дітей на кого покинемо?..

Князь Вишневенький мовчки хмурив брови й все дужче тиснув за повід свого коня.

Коли ґвалт зчинився ще більший, старшина челядинський Вовк щось сказав одному з челядників, і той вихром помчався навколо села, а за ним ще десятків зо три челядників.

Хвилина, і село знову було оточене челядинськими вершниками.

Люди захвилювались ще дужче.

Ті з челядинців, що залишилися, тісніше оточили натовп.

Князь Дмитро кивнув отцеві Карпові, і той, піднявши догори хреста, виїхав з осередку челядинців до натовпу.

- Православні! Христос і його мати діва Марія навчали колись людей слухатися пастирів мудрих і терпіти до кінця. Я ж бачу серед ви:, розбрат і неслухняність. Коли ваш мудрий пастир, його милість значиться; кличе охороняти віру православну - ви, замість служби Богові й порятунку од нечестивців його віри, впадаєте в користолюбство…

По натовпу пройшов вітрець, і він, як очерет на зорі, зашепотів. Щодалі отець Карпо радить нам слухати пастиря і отця, мовляв, нашого князя Дмитра. На жаль, нема нашого дійсного ватажка Охріма Голого. Бо коли ми з ним та з Іншими покійниками, хай царствують, сюди прийшли з-під отих самих Острозьких пастирів, то нам в боротьбі з чагарниками й дичиною в полі, з звіром та гадюками в лісі ніхто не допомагав. Все це поле, що зараз оброблюємо ми та й пан Вишневенький, - все це ми своїми м’язами обробили і не було в нас пастирів. Ми навіть Богу в цім пустирі забули молитися…

- Замовкни, рабе неслухняний! Нечестивцю паскудний! - вступився отець Карпе.

- Не займай, - тяжко дихаючи, перервав князь Дмитро, а сам залізним поглядом врізався в старого Стуса.

- Не затикайте рота! - почулося з натовпу.

- Кажіть, діду, далі!

- Говоріть!

- Так от, - продовжував Стус, - коли приїхав до нашого невеличкого села князь Дмитро Вишневецький і спитав у нас, найстарших, на яких би ми умовах пристали до нього, то ми сказали, що охороні од татар ми дуже раді, але ми не бажаємо й опіки отих пастирів, про яких ми чули од отця Карпа.

- О, блюзніре нечестивий, - протяг отець Карпо, - вирви язик свій смердючий з пащі своєї пагубної….

Вишневецький знову перебив його.

- Пан Дмитро, - повагом казав далі старий Стус, - пообіцяв не займати нашого добробуту й захищати нас перед татарами. Кращі й хоробріші з наших вояків пішли до нього в челядники…

Челядники чванливо загарцювали навколо пана Дмитра, Дехто лагодив гарапника.

- Та замість того, щоб боронити, вони убивають нас же. Я на власні очі бачив учора ввечері, як Микола Вовк убив гарапником нашого улюбленого старого Охріма…

З злости князь Вишневецький так затяг повода, що кінь став на задні ноги.

Всі охнули.

Хвилину кінь зберігав рівновагу, далі став хилитися назад.

Злосна рука князева закам’яніла на передній лучці сідла. Ще хвилина - й князь під конем… Але так не сталося.

Блиснула Вовкова шабля, лопнули поводи, а поранений кінь рвонувся вперед. Кованими передніми ногами вдарив по сивій Стусевій голові й прямо через натовп, по вулиці… Страшний крик розірвав повітря. Крик жаху й одчаю.

- Держіть коня!..

- Держіть!

- Держіте. Ой-ой, рятуйте!

VI

Через тиждень більш восьми десятків човнів пливло серед диких крутих Дніпрових берегів. На передньому з них ватагував Вовк, а на задньому з перев’язаною головою сидів князь Вишневецький.

Сонце було вже на захід, а порогів не було видно. Тільки з самого ранку чути було якийсь шум, що чимдалі перетворювався в рев.

На передньому човні гурт челядинців завів пісні. Її підхопили