Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ну, і як там у вас тепер? Чи й далі кругом повно антисемітів?..»
«Чому ви вважаєте, що в нас скрізь має бути повно антисемітів?»
«Ну, це всі знають, – сказав ізраїльтянин. – La terre classique des persecutions antisemites. Погроми Хмельницького, Петлюри… Колаборація з нацистами…»
«О, – сказав я, – ви чудово обізнані. Навряд чи я зможу вашу обізнаність іще чимось збагатити».
«Але ж про це справді всі знають!» – обурено вигукнув мій співрозмовник, відчувши, що я вислизаю з його прокурорських рук.
Та я таки вислизнув, попри пекельну спокусу щось бовкнути всупереч загальноприйнятим на порядному семінарі нормам політичної коректності. Я ніколи не полемізую з тим, що «всі знають», оскільки таке знання не потребує фактів і, як правило, не рахується з жодними раціональними аргументами. Хай собі фахівці з'ясовують історичні подробиці, аналізують контекст, ставлять під сумнів шаблонні уявлення. На те, що «всі знають», це, як правило, не має жодного впливу. Українські, єврейські, польські історики можуть скільки завгодно обговорювати найскладніші проблеми і таки доходити поступово до спільних, загальноприйнятних висновків. Проте на громадську думку це мовби не має жодного впливу – масове й наукове знання існують немовби у різних вимірах, різних діапазонах звукових і світлових хвиль, невидимих і нечутних для мешканців паралельних світів.
Про так званий «антисемітизм» Петлюри (як і про низку інших, не менш складних українсько-єврейських проблем) написано чимало праць, зокрема й досить об'єктивних, зокрема й українськими та єврейськими дослідниками. Жоден факт не підтверджує поки що ані найменших антисемітських нахилів Симона Петлюри як літератора й публіциста, редактора часопису «Украинская жизнь» (1912-14); ані не вказує на його будь-яку причетність до антиєврейських погромів під час громадянської війни (1918-1920), коли Петлюрі випало стати на чолі хиткої й недовговічної української держави.
Скоріш навпаки, для об'єктивного поцінування цієї драматичної постаті вистачило б зачитувати, скажімо, його відозву «Проти погромів» від 12 жовтня 1919 року, де голова Директорії патетично, у властивому йому «лівацькому» стилі, проголошував:
Старшини і козаки української армії! Українські і єврейські працюючі маси дивляться на вас як на визволителів, і грядучі покоління не забудуть ваших заслуг перед цими народами, а історія з гордістю впише на свої сторінки моменти з цієї боротьби. Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного… Провокацією, на яку вони (більшовики) витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елємент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням, і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України.
Зрештою, невдовзі після вбивства Петлюри в Парижі єврейським терористом Шварцбардом, якраз на сороковий день – 4 липня 1926 року, видатний публіцист і один із чільних ідеологів сіонізму Володимир (Зеєв) Жаботинський прямо визнав у нью-йоркському The Jewish Morning Journal:
Hi Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, "погромниками". Хоча я їх особисто не знав, все ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціялістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.
Польський історик і літературознавець Анджей Станіслав Ковальчик, автор книжок «Ґєдройць і "Kultura"» (1999), «Неквапний перехожий і парадокси. Розповідь про Єжи Стемповського» (1997), «Савинков» (1992) та «Криза європейської свідомості в польській есеїстиці 1945-1977 pp.», беручись за великий есеїстичний твір під провокативною назвою «Пан Петлюра?» (з таким запитанням – "Vous-etes Monsieur Petlura?" – Шварцбард начебто звернувся до своєї жертви, перш ніж випустити в неї всі п'ять куль з пістолета), – поза сумнівом, вивчив ці й інші факти, що стосуються непростої історії українсько-єврейських взаємин. Не припускається у своїй книжці жодної істотної помилки, ані не покладає на Петлюру стереотипних звинувачень. Не прагне, однак, і до його послідовної й безоглядної реабілітації, яка неминуче перетворила б легку, нерідко елегантну есеїстику на важку, вайлувату пропаганду чи, в кращому разі, на сухе академічне дослідження з численними цитатами й примітками.
Той факт, що Петлюра не був «погромником», ані «антисемітом», є для Ковальчика радше вихідним пунктом, аніж метою, яку належиться осягнути за допомогою численних аргументів. Бо навіть коли не був тим демонічним «ворогом людства», яким його малювала совєтська пропаганда (й вельми до неї подібна й від неї залежна пропаганда західна), то як усе-таки могло трапитись усе те, що цій дрібній і, зрештою, цілком випадковій людині приписують? Чому саме він, демократ і, по суті, євреєфіл, запізнілий «ідеаліст XIX століття» – в термінах Анджея Ковальчика, виявився офірним козлом – і в значенні переносному, коли йдеться про щонайбрудніше оббріхування й безпідставну посмертну неславу, і в значенні прямому, коли йдеться про загибель від рук єврейського фанатика, невдовзі виправданого французьким «правосуддям»?..
Свідомо чи ні, Ковальчик починає свою розповідь, по суті, з того, чим закінчує «оборону» Петлюри Жаботинський у згаданій вище статті:
Причина [погромів] полягає не в суб'єктивному антисемітизмі осіб, а в об'єктивнім "антисемітизмі" обставин. На Україні обставини проти нас. Такі обставини утворилися історично і такими вони й залишаються. Хто був у цьому винний у XVII сторіччі – чи ми, євреї, чи поляки або українці, – шукати недоцільно. Сьогодні це так, сьогодні там носиться в повітрі антисемітська отрута, і досить розворушити атмосферу якимсь роздратуванням, чи то повстанням, чи колонізацією, щоб ця отрута вилилася в активну ненависть.
У певному сенсі, Ковальчик описує в своїй книжці «історію ненависті», жертвою якої з трагічною невідворотністю мусила стати також людина, котра щиро хотіла з тою історією покінчити і почати натомість цілком іншу історію – незалежної, демократичної, справедливої щодо всіх своїх багатоетнічних громадян, України:
Симон Петлюра належав до великих переможених російської революції. Вірив, що прекрасна мета вивільнить у людях добро, котре вони подарують світові, утверджуючи повсюдне щастя. А тим часом, виявляється, пута неволі стримували в людях звірів. Як тільки тріснули, ті одразу кинулись до горлянок
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:», після закриття браузера.
