Микола Юрійович Рябчук - ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:

православних попів, релігійний центр після перенесення патріархату з Києва до Москви остаточно збігся з політичним, тож українцям лишалося тільки змиритися з власною периферійністю і вдовольнитися визнанням за собою певної регіональної специфіки. Зрештою, зовсім не ця специфіка – не мова, культура, історія та місцеві звичаї – визначала у ту добу людську ідентичність, а – передусім – віра і приналежність до певного суспільного стану. Всяка інша «інакшість» хоча й усвідомлювалася, проте не мала й не могла мати для православних українців у православній імперії конфронтаційного характеру.

Росія, на відміну від Речі Посполитої, не марґіналізувала, не відчужувала українців за релігійною ознакою, а отже, й не давала їм приводу трансформувати свою середньовічну релігійну ідентичність у новочасну національну. Лише в XIX столітті, коли з'являється українська інтелігенція, яка почуває себе відчуженою й марґіналізованою за мовно-культурною ознакою, починається припізніле відродження українського націоналізму – тепер уже на цілком світській, мовно-культурній основі.[23]

З цілого ряду причин процес формування модерної української нації не завершився ні в XIX, ні, як тепер бачимо, у XX столітті. Навіть по десяти роках незалежності український націоналізм залишається «віруванням меншини», а українська ідентичність – об'єктом гарячих дискусій і числених непорозумінь. З одного боку, висока зрусифікованість міського населення і переважно «тутешня», донаціональна самосвідомість сільського населення суттєво ускладнюють формування української ідентичності на етнічній (мовно-культурній) основі. А з іншого боку – слабке громадянське суспільство й слабка, дисфункціональна держава так само утруднюють формування української ідентичності на основі загальногромадянській.

Націоналізм як «ідеологічний рух, спрямований на здобуття чи збереження автономії, єдності й ідентичності соціальної групи, котра, як вважають, має бути нацією»,[24] безумовно, здатен породжувати конфлікти з іншими націями або соціальними групами. Але водночас націоналізм є занадто широким поняттям, аби безоглядно демонізуватись як джерело всіх можливих конфліктів, такий собі сліпий вияв сліпої любові до всього «свого» і ненависті до всього «чужого». Далеко не кожен націоналізм вважає, що мета виправдовує засоби, а інтереси особи – ніщо супроти інтересів нації.[25]

Слабкість сучасного українського націоналізму, як і розмитість, несформованість новочасної української ідентичності, не є ані плюсом, ані мінусом для сьогоднішньої України. І те, й те є явищем загалом амбівалентним, залежним від багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників. Міжетнічні конфлікти, як ми знаємо, почалися задовго до появи понять «націоналізм» і «національна ідентичність».[26] Повстанці Хмельницького різали впень «жидів і ляхів» зовсім не тому, що прагли політичної незалежності для такої абстрактної й важко уявлюваної на той час спільноти, як «українська нація»; власне, і їхні провідники ще не мислили у таких категоріях, хоч і прагли зміцнити свої станові привілеї в рамках Речі Посполитої (тобто їхній «автономізм» мав аж ніяк не «націоналістичне», у новочасному сенсі, підґрунтя). Так само не були «націоналістами» й повстанці Петлюри, котрі громили єврейські містечка й дворянські садиби головно з прагнення помсти й грабунку, а не задля політичної емансипації невідомої, та й не надто потрібної їм «української нації». Тут, щоправда, ситуація була вже складнішою, ніж за часів Хмельниччини, оскільки їхні провідники таки були справжніми, переконаними націоналістами, щиро відданими ідеалам ліберальної демократії, проте безсилими загнуздати «хтонічну ксенофобію простолюду».[27]

Саме ксенофобія (дослівно «боязнь чужого») є головним джерелом нетолерантності в усіх суспільствах – як новочасних, так і давніх, «донаціональних» і «донаціоналістичних». У принципі така «боязнь» і «підозріливість» щодо «чужого» є загалом природною, закономірною реакцією живого організму (чи сукупності організмів – у вигляді роду, племені, етносу) на інші «сторонні» об'єкти; по суті, це частковий прояв інстинкту самозбереження, що виявляється як на індивідуальному, так і на загальноетнічному рівні. Як і кожен інстинкт, ксенофобія має двоїстий, амбівалентний характер: з одного боку, вона дає змогу живим організмам і їхнім спільнотам захищати себе, зберігати свою ідентичність, підтримувати необхідне для подальшого існування людства багатоманіття життєвих форм (у тому числі культурно-цивілізаційних). А з іншого боку, ксенофобія залишається постійним джерелом міжособових і міжнаціональних конфліктів, і навіть, як усякий «сліпий» інстинкт, нерідко використовується у розмаїтих Ідеологічних маніпуляціях, подеколи навіть як основний компонент цілих ксенофобських «проектів» – у нацизмі, наприклад (ненависть до інших етносів), більшовизмі (ненависть до «класових ворогів»), релігійному фундаменталізмі (ненависть до іновірців, безвірників, єретиків) тощо.

Мусимо, отже, чесно визнати, що цілковито позбутися інстинкту (як і будь-якого іншого) навряд чи можливо, та навряд чи потрібно. Але цілком можливо й навіть конче потрібно цей підсвідомий інстинкт певним чином опановувати й контролювати, максимально обмежуючи його руйнівний вплив на наше мислення й поведінку за допомогою свідомості (освіти, культури, інтелектуальної рефлексії). Зрозуміло, що справді толерантним може бути лише суспільство демократичне, правове, зорієнтоване передусім на людину, її політичну, ідеологічну, економічну суверенність. Успішно протистояти агресивній ксенофобії й націоналістичній автаркії може, з одного боку, усвідомлення індивідом власної самобутності, суверенності у правовому й економічно вільному суспільстві, а з іншого боку – усвідомлення глобальної єдності з усім людством, тобто колективізм вищого порядку, що теж виробляє в людині своєрідний інтелектуальний імунітет щодо ксенофобських інстинктів і вибудовуваного на їх основі націоналістичного, релігійного, «класового» чи будь-якого іншого тоталітаризму.

Плекання такої свідомості є, вочевидь, справою не одного року чи десятиліття; залежить воно, зрештою, не лише від освіти та виховання, а й від багатьох суспільних чинників, що у кінцевому підсумку можна означити розвиненістю громадянського суспільства у тій або тій країні. Сьогоднішня Україна є в багатьох відношеннях країною домодерною – як з огляду на феодально-патерналістську економіку, так і з огляду на донаціональну «тутешню» ідентичність багатьох мешканців і ряд інших середньовічних, по суті, рис. Таке суспільство не є громадянським;[28] толерування «іншості» в ньому не слід плутати з толерантністю: толерування є рисою вимушеною й тимчасовою (приблизно так рівні за силою суперники не б'ються, бо бояться адекватної відсічі, але якесь несподіване, зі сторони, порушення цього статусу-кво може мати непередбачувані наслідки); толерантність тим часом є рисою сталою й глибоко закоріненою в усій системі поглядів і ціннісних орієнтацій людини (суперники не б'ються, бо принципово не приймають такого способу розв'язання суперечностей).

Ліберальна демократія ґрунтується на толерантності; ліберальний авторитаризм, який ми маємо нині в Україні, – на вимушеному (а відтак удаваному) толеруванні владою певних демократичних інституцій і процедур. Стрімка модернізація цього краю, як і подальше з нею зволікання, можуть мати однаково небезпечні наслідки для колишнього польсько-українського пограниччя, що стало за триста років пограниччям українсько-російським, проте навряд чи визбулося своєї глибинної ксенофобії і фатальної роздвоєності між двома світами, європейським і азіатським.

LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISEMITES,

або спокута метафізичних провин

Кілька років тому у благословенному місті Зальцбурзі, на одному з незліченних міжнародних