Леся Вороніна - Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку № 9

Тим більше, не було жодних гарантій, що ця іржава бляшанка взагалі зрушить з місця. А найголовніше — я навіть не уявляв, як завести машину.

— Негайно пристебнутися! — почув я механічний голос і відразу впізнав його.

Саме цей голос привітав мене у підземній лабораторії ТТБ, куди я провалився крізь каналізаційний люк. Вагатись було ніколи. Ківш екскаватора вже навис над самісінькою моєю головою. Я намацав ремені безпеки і одним рухом заклацнув їх на грудях. Не встиг я з цим упоратись, як мій старенький “Запорожець” загуркотів, немов ракета перед стартом, підстрибнув угору, наче велетенський гумовий м’яч, і вискочив з-під самісіньких залізних зубців гігантського ковша.

Краєм ока я побачив, що керує екскаватором уже знайомий мені синьомордий прибулець, який нещодавно захопив мене на фальшивому будмайданчику. Тоді мене врятувала ненажерливість блакитного хижака і те, що наша муха подіяла на нього як снодійне. Тепер усе залежало від того, чи пощастить мені втекти від нього на старому маленькому автомобільчику…

Та я даремно хвилювався. Як видно, мій “Запорожець” мав приховані резерви. Бо, здивувавши мене шаленим стрибком, автомобільчик несподівано чхнув, потім різко розвернувся на місці і помчав назустріч нападникові.

— Що ви робите?! — закричав я, чомусь звертаючись до машини на “ви”.

— Заспокойся і міцніше тримай кермо, — озвався все той же голос, а наступної миті автомобіль так само спритно підстрибнув і опинився позаду неповороткої машини. Прибулець почав смикати за важелі, намагаючись розвернутися. З-під коліс екскаватора на всі боки розліталася земля. Величезна машина похитнулася і почала повільно завалюватися на правий бік.

За кілька секунд посеред мого двору лежав перевернутий екскаватор, надсадно гудів і смикався.

Всередині скаженів блакитний прибулець, марно намагаючись вилізти з перевернутої машини. На лобі в нього росла величезна синя ґуля.

А я, зрозумівши, що мій “Запорожець” — найнадійніший і найдосконаліший автомобіль у світі, з полегшенням відкинувся на спинку сидіння і на шаленій швидкості помчав у безвість — назустріч небезпеці.

Розділ 16. Загадкова пані Содомія

— Це був їхній ватажок, — так само монотонно промовив механічний голос.

— Хто? — стрепенувся я, бо вже почав був дрімати.

— Істота, котра хотіла розчавити тебе ковшем екскаватора, — це ватажок космічних прибульців, — терпляче пояснив голос.

Ми мчали автострадою з неймовірною швидкістю, якої я майже не відчував. Бачив лише, що дерева й кущі обабіч дороги зливаються у якусь суцільну зелено-жовту смугу.

— Прошу тебе бути уважним і все запам’ятовувати. Сьогодні прибуває основний десант космічних хижаків. Блакитні жаби — це тільки їхні розвідники. Десант прибуває в пустелю. Саме туди, де ведуть розкопки твої батьки. Рівно о третій годині ночі.

— Але чому ми їдемо туди самі? І як із усім цим пов’язана моя бабуся? І мама з татом? І як ти збираєшся встигнути? Навіть найшвидший “Запорожець” не може літати зі швидкістю ракети.

— Пані Соломія все продумала. Ми будемо вчасно.

— Пані Соломія? — вражено вигукнув я.

Це не вкладалося у мене в голові. Соломія — ім’я моєї лагідної й завжди заклопотаної хатніми справами бабусі. Щоправда, її так майже ніхто не називає. Вдома і на роботі вона просто бабуся Соля. І чим бабуся може захиститися від цих лютих і підступних потвор? Бити синьомордиків шваброю й ганчіркою?

Ніби вгадавши мої думки, механічний голос Додав:

— Пані Соломія — видатний учений. Це вона винайшла протиотруту від вірусу страху. А цим вірусом уже заражена більшість мешканців Землі. На жаль, синьоморди вистежили пані Соломію й зненацька захопили її. Та у неї, про всяк випадок, було підготовлено запасний план. І виконати його маєш ти.

Я ще думав над щойно почутими словами, коли відчув, що мій швидкісний “Запорожець” гальмує. Визирнув у вікно й зойкнув від подиву: ми стояли посеред сільської садиби моєї бабусі.

Я ступив на зелений спориш і підійшов до криниці. Схотів напитися води і вже почав опускати відро на ланцюгу, коли почув лопотіння крилець. До мене підлетів жовтий метелик — той, що приніс мені зранку записку, і так, ніби він робив це все життя, спокійнісінько сів мені на долоню.

Тепер я зміг роздивитися метелика краще. Все в ньому було точнісінько таке, як у звичайних метеликів: і жовті крильця, що мінилися на сонці, і довгий хоботок, і шість лапок, і закручені вусики. От тільки цей метелик був разів у десять більший за звичайного. Як і першого разу, у лапці він тримав капсулу з запискою.

“Нічого собі, раніше була голубина пошта, а тепер вже з’явилася метеликова”, — подумав я і швидко пробіг записку очима. Там було написано лише шість слів:

"Третій помідорний кущ ліворуч від паркану".

Я слухняно попрямував на бабусин город і підійшов до зеленого куща, на якому висіли стиглі червоні помідори. Що робити далі, я не знав. Підказок більше не було, тож я мимоволі простяг руку й зірвав найбільший томат. Тієї ж миті кущ почав повільно від’їжджати вбік, а під ним відкрилася металева поверхня, схожа на дитячу гірку, по якій так люблять спускатися малюки.

Що за чортівня! Я щоліта жив у бабусі — її село зовсім поруч із містом. Я стільки разів збирав на її городі огірки, картоплю й редиску. До речі, помідори бабуся чомусь завжди збирала сама… Може, тут теж схованка, як у горщику з-під калачиків?

Я усміхнувся своєму фантастичному припущенню й, відчувши, як від голоду булькає в животі (я не їв із самого ранку), куснув стиглий помідор. Та що це? Мої зуби наштовхнулися на твердий слизький пластик — помідори були штучні.

Розділ 17. Машина часу існує?

Я роззирнувся довкола — порадитися було ні з ким. Здається, вся відповідальність за визволення рідної бабусі з лабетів хижих синьомордів, не кажучи вже про порятунок світу, лягала на мене. Я вдихнув повні груди повітря, замружився і, сівши на металеву доріжку, що стрімко спускалася у глибину, полетів у безвість.

За кілька хвилин я впав на щось м’яке й пахуче. Сіно! Тільки від нього йде такий солодкий дух. Я підвівся, простягнув уперед руку, відчув під пальцями вимикач — і за мить уся невеличка підземна кімнатка освітилася яскравим світлом. Я вражено оглянув приміщення. Уявити, що це криївка бабусі Солі, було неможливо, але я мусив у це повірити.

Ось на стіні наше сімейне фото, прикрашене вишитим рушником. Ось мої тато й мама біля підніжжя єгипетської піраміди. А ось… Цю гарну молоду жінку я впізнав одразу — це її голос я вперше почув у таємній лабораторії ТТБ, це на її вимогу я заприсягнувся, що візьму