Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— От якщо, приміром, умерти, — по-філософськи просторікував Бень, — то хтів би ся втопити в пиві.

— Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!

— Зате в мій живіт поміститься цілих дві! — зареготав Бень.

Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.

— Ну що, — сказав він по тому веселим голосом, — а тепер до справи.

— Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, — сказав бурграф.

— А може, з гармат і пороху? — чухаючи потилицю, запитав урядник.

— Устигнемо, пане Беню, встигнемо, — мовив комендант, — дайте собі спокій.

— Так то й так, — сказав той і рушив слідом за господарем.

Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.

— А ще — два привиди, — додав комендант. — Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…

Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з’явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.

— Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»

І пошепки додав:

— Може, це не господар, а я з глузду з’їхав? Пива б пити менше… А мо’ більше…

Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.

— Куцьки, — звернув його увагу бурграф, — запишіть, пане Беню, і їх.

— Справді, — промовив той, — стривайте-но, я їх порахую…

З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.

— Чи то так довго лічити пару куцьок? — сміялися кухарки — веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.

— Пару? — здивувався Бень. — Та їх тутка двадцять, не менше!

— Най буде двадцять, — гукнув бурграф. — Пишіть, Беню, і ходім на кухню.

— Записав! — відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.

Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.

Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:

— Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б’юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.

Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.

«…А у дворі, — написав він, — свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх — зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна — з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної — перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».

Розділ VI

Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:

— Навіщо, Вірцю?

— Я не бачу вашого волосся, пані, — пояснила дівчина, — здається, ніби розчісую саму темряву.

Господиня всміхнулась.

— Тоді запали…

Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум’я.

— Не боляче? — запитала пані.

— Та ні, — весело відповіла Вірця, — пече недовго.

Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.

Служниця поклала на стіл дерев’яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.

— Ні, Вірцю, — відповіла Ляна, — я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…

Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.

— Йой, пані, — за хвилину знову весело озвалася вона, — та, бігме, ніц не бачу…

Голос її звучав, як весняний струмочок.

— Годі, Вірцю, — зітхнула панна, — не до пустощів мені. Плети…

Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.

Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.

— Пан Гепнер у вітальні? — запитала вона.

— За дверима, — пустотливо усміхнулась Вірця.

— Як я тобі? — Ляна піднесла свічку до обличчя, на якому вже сяяла усмішка.

— Ви чарівна, — з усією щирістю відповіла служниця.

— Лукавиш? — перепитала господиня, йдучи до дверей.

— От не зійти мені з цього місця!

— Ну, дивись, — весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вірцю зміною настрою.

Домінік схопився з-за столу, на якому лежали його шабля і кинджал.

— Заспокойся, це я, — сказала Ляна, наближаючись до нього.

Гепнер зітхнув.

— Пробач…

Лікар додав згодом з печаллю в голосі:

— Яка ти гарна сьогодні…

— Говориш, наче востаннє, — стривожено сказала дівчина.

— Та ні, що ти, — спробував усміхнутись Домінік, — тобі здалося, я лишень турбуюся. Єпископ — мій давній ворог… А цього разу у нього в руках усі карти.

— Це через ту ніч на цвинтарі?

Лікар відвів погляд.

— Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.

— Усе гаразд, — Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. — Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…

— Ляно, — перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.

— Я знаю, ти мене захистиш, — додала дівчина майже пошепки.

Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.

— Бачиш, — мовила Ляна, — ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…

Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.

Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.

— Чому ж так солодко відчувається небезпека? — шепотіла Ляна. — Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…

— Може, у вас гарячка, панно? — через силу