Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

— А цей мені винен… Узяв позику під майбутній урожай і не повернув. Йому виписуйте половину, двадцять п'ять доларів. А двадцять п'ять — мені! — указував крамар. — А цьому двадцять досить — решту мені… Цей теж заборгував… І цей!

У руці Лі Суня була вже добра пака чеків. Долари — це найкраще: ні їсти не просять, ні місця багато не займають.

Мансурів батько з братом несли Мансура на саморобних ношах. У хлопця була перев'язана голова. Він міцно притискав до себе собаку.

Уже наї катері Мансурові обійми послабшали, і собака вислизнув із рук. Високий на зріст матрос, який поспішав у рубку до штурвала, спіткнувся об собаку, той заскавучав, відскочив, потрапив під ноги ще одному. Другий швиденько схопив собаку за шкірку і шпурнув за борт. Мансурів батько не встиг ні спіймати його, ні де-небудь сховати.

Катер заревів, заторохтів мотором, швидко пішов до виходу з лагуни. У тінистих бурунах, що вусами розходилися за кормою, довго ще гойдалася собача голова. Собака плив услід, з останніх сил молотив лапами по воді.

«А де наша свинка?!» — раптом схопився Янг. Зовсім не міг пригадати, коли вона вирвалася від них, коли її загубили.

А далі було забуття. Може, спав, а може, був непритомним…

Розділ другий

1

Радж, вислизнувши з хати, завмер на хвилину біля східців, прислухався. І пішов. Хода була легкою, сягнистою. Тіла свого, напруженого від настороженості, не відчував: загострилися всі почуття. Стежка була поцяткована темно-світлими плямами й смугами, місяць мерехтів, біг поміж листям і гілками наввипередки.

Верещали цикади, скрикнув якийсь нічний птах.

Ішов він не до берега, де в маленькій затоці біля мису знахаря Япа були повитягувані за лінію припливу і прив'язані рибальські човни — котрі з балансирами, котрі без них. Дехто знімав, відв'язував балансири, заносив додому. Так було спокійніше: човна ніхто не візьме. Ішов Радж до центру острова, де була викопана у лощині єдина криниця. Хотілося востаннє напитися з неї води — своєї, рідної. Цю воду не можна було забути — завжди теплувату, з лісовими прілими запахами. Часом була вона трішки солона й гіркувата, коли зачерпнеш необережно глибоченько. З-під їхнього острова-атола підступала, просочувалася в криницю важка морська вода. І хоч здавна вже на острові Рай споживав Радж солодку артезіанську воду (Рай — острів вулканічного походження, і можна було копати глибоко), і хоч пив-куштував він багато чого екзотичного, привезеного і неблизького світу для туристів, але вода з острова Біргус ніколи не забувалася.

І всьому цьому настане кінець. Американці побудують на острові військову базу — і морську, й авіаційну водночас, як на тому відомому на весь світ острові Дієго-Гарсія, що теж тут, в Індійському океані. На їхньому Біргусі буде все вирубано, викорчувано, зрівняно. Може, саме через цю криницю простягнеться злітна смуга для важких бомбардувальників.

Чому нікому на архіпелазі це не болить? Чому плачуть на острові тільки біргусівці? О, проклятий народ, який ще не став нацією… Общини, угруповання, касти — за походженням, за племенами й родами, за релігією, за місцевістю, за родинними зв'язками… Таміли, сінгали, яванці, китайці, сунданці, мадурці, негрити, нащадки португальців та арабів, голландців і англійців… Що з того, що нібито архіпелаг Веселий дістав незалежність від британської корони? Кожний острів відособлений, з кінця в кінець архіпелагу сотні кілометрів. Що діється на сусідньому острові, людям уже нецікаво, а в світі — тим більше. Цивілізація зачепила тільки Головний, Гірський і Рай, на них і електрика є, радіоприймачі. А на решті знайти хоча б якийсь транзистор — диво дивне, виявити освічену людину — ще більша рідкість. Це щастя, що на Біргусі жив грамотій, колишній матрос Дуку — торік помер. У нього всі діти біргусівців училися читати й писати. По-англійському, звичайно. Отой Дуку і помітив, що в Раджа неабиякі здібності до навчання, до чужих мов. Дуку й умовив батька віддати Раджа в приватну школу на Гірському, щоб підготувати для вступу до коледжу. Поки Радж навчався в тій школі, то батько ще якось викручувався, вишукував кошти. А про коледж не можна було й мріяти, коледж був тільки на Головному. Де візьмеш гроші, щоб і за навчання платити, і квартиру наймати?

Радж пив воду довго, смакував, а думки, важкі й болісні, уяви-малюнки дитинства переповнювали голову… Чомусь вода сьогодні здалася гіркішою і солонішою. Може, це домішувалися вже до неї Раджеві сльози?

Линув рештки води півколом перед собою, почепив кухля на кілок. Ну от і все… Прощавай, Біргусе, назавжди… Хоча ні, трішки ще побуде, посидить на ослінчику її бамбукових палиць, помилується зеленими вогниками світлячків. Може, вщухне біль у серці, перестане тиснути під грудьми.

На цьому ослінчику завжди відпочивали жінки, перед тим як узяти на себе вантаж, нести воду додому. Сюди й молодь приходила гуляти, особливо закохані. Багато років, покоління за поколінням…

«Ну все… Уставай, Радже!» — наказав собі. І встав, рвучко обернувся до гущавини. Піде навпростець, орієнтуючись за місяцем. Туди, на берег лагуни, до табору американців. Що там зараз робиться? Куди вони поділи убитих Япа і Рату?

З-за останніх кущів виходив обережно, раз у раз завмираючи, напружуючи слух і зір.

Хропуть американці в наметах, не чути й кроків вартового.

Безшумно, як тінь, кинувся Радж до прикритих брезентом ящиків. Зайшов від води, щоб не можна було помітити його з боку наметів. Побачив: до крайнього ящика прихилено гумовий човен. Весел не видно ні біля човна, ні за човном. Радж поколупав ногою пісок — немає і в піску. «Ну — нічого, знайдемо чим замінити… Вони у нас Біргус відібрали, батьківщину. Коли я човна позичу — дрібниця для них…»

Скрадаючись, дійшов до того місця, де звечора стояв вартовий і де відбулася трагедія. Трупів боми і Рати не видно, навіть плями присипані, зосталися тільки сліди босих ніг. А-а, ось він, вартовий… Сидить, спершись руками на автомат, схилив голову на груди. Не той, певно, якому штрикнув ножем під бік… І цього вояку можна було б прирізати, забрати автомат… А потім підпалити все… Раджа аж затрясло, ледь стримався. Що тоді буде з односельцями? Можуть розправитися з усіма, і ніякого суду на чужинців не знайдеш.

Пішов обережно назад, потім — уздовж прибою.

Хто шукає, той знаходить: он гойдається на хвилях якийсь уламок дошки. Можна її використати замість весла. А ось і бляшанка — буде чим воду вичерпувати…

Зняв з себе